Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Макс взяв Соню за руку, допоміг злізти з квадроцикла, потім за руку повів до самого краю поляни, а там… Там була така казкова панорама, якої Соня ще в житті не бачила.

Засніжені верхівки гір потопали у хмаринках, які були так близько, що здавалося до них можна доторкнутися руками. Здалека виднілися малесенькі, немов іграшкові, будиночки. А з правого боку був справжній водоспад. З величезною силою потоки води спускалися з гори й впадали у річку. Сонце яскраво світило на водоспад і на ньому можна було побачити веселку. Побачене просто зачаровувало. Соня думала, така краса буває лише у фільмах чи телевізійних передачах про мандрівників, але аж ніяк не очікувала побачити таку красу у Петросівцях.

— Неймовірно! — захоплено промовила Соня.

— Та-ак. Це моє улюблене місце в Петросівцях. Про цей природний оглядовий майданчик мало хто знає, адже сюди не так просто потрапити. До того ж вже є купа більш зручних, комфортно облаштованих для туристів місць для споглядання. Проте, на мій погляд, всі вони ні в що не йдуть поряд з цією.

— Тут просто казково, — дівчина все ще не могла повірити, що вона бачить всю цю красу наяву.

— Селфі на пам'ять? — грайливо запитав Макс.

— Звичайно, — одразу погодилася Соня і стала спиною до мальовничої панорами.

Макс помалу обійшов її та став позаду, обійнявши однією рукою. У другій він тримав телефон.

— Посміха-айся. На рахунок… Один…два….ТРИ — в останній момент хлопець нахилився і поцілував Соню у щоку. Та від несподіванки аж ахнула, проте не розсердилася.

— Жартівник. Покажи тепер мені фото, — попросила вона.

Макс повернув телефон екраном до дівчини. Фото вийшло милим. Неначе вони дійсно пара.

— Поставлю собі на заставку, — впевнено сказав хлопець і сховав телефон у кишеню. — А тепер пішли щось перекусимо.

— Тут? — здивувалася Соня.

— А ти думала я тебе голодною залишу? — здивовано підняв брову Макс.

Хлопець пішов до квадроцикла і з пластикового багажника, на який Соня навіть не звернула уваги раніше, та вийняв звідти картату ковдру, кілька боксів та два термоси.

— Вибачай, вина не буде. Я за кермо після алкоголю не сідаю. А от кавою або карпатським чаєм з гірських трав зараз пригощу.

— Не хвилюйся, я теж зранку не вживаю. Тобто, я взагалі не вживаю. Ой, ну тобто я п'ю зрідка вино...Ну, загалом ти мене зрозумів, — Соня щось розхвилювалася.

— Я тебе зрозумів, — розсміявся Макс.

Хлопець розстелив ковдру на землю, а Соня допомогла розкласти бокси з їжею. Всередині виявилися сендвічі з сиром та куркою і запашні круасани з шоколадом та ванільним кремом.

— Ммм…смакота, — сказала Соня, відкусивши шматок ароматного круасана.

— Фірмовий рецепт. Такі є тільки у “Вовчій колибі”, — задоволено посміхнувся Макс.

— Дякую тобі за сьогоднішній ранок. Він такий… Я навіть не можу підібрати слів.

— Це ж краще за стандартний похід в ресторан, хіба ні? — не без ревнощів в голосі спитав хлопець.

— Значно краще, — зізналася Соня.

Макса відповідь задовольнила.

Додому вони повернулися сповнені енергії та у піднесеному настрої. У дворі їх зустрів Михасик. Лара сиділа на ґанку і пила каву. Вона здалеку помахала Максу і Соні.

— Мама! Макс! — одразу побіг малюк на зустріч парочці.

Соня зловила малюка і міцно стиснула у своїх обіймах.

— Не сумував тут без мене?

— Ні, ми з Ларою складали Лего.

Лара була проти того, щоб її називали тіткою і щоразу виправляла, якщо хтось так казав. Мовляв, так вона відчуває себе старою.

Макс привітався з Михасиком за руку, як з дорослим.

— Готовий їхати у зоопарк? — запитав хлопець.

— Так! А слон там буде?

— Ну-у, слон навряд, але усілякі лами, олені, косулі, кролики та страуси точно будуть.

Михасик кумедно поморщив носика, мовляв, якщо слона не буде, то на що ж там дивитися?

— А ще там будуть атракціони, — спробував врятувати ситуацію Максим.

— О, це круто! Поїхали швидше, — малий одразу побіг в сторону пікапа Макса. Ні секунди на місці. Соня лишень встигнула крикнути  Ларі, що вони забирають Михася і їдуть.

— Почекайте мене секунду тут, гаразд? — попросив Макс і побіг у свою “Колибу”, а через хвилину вийшов звідти з дитячим автокріслом.

— Я подумав, що Михасику так буде зручніше і безпечніше

Соня була приємно вражена.

— Я у шоці. Де ти його взяв?

— У моїх офіціанток теж є діти, — хитро підморгнув хлопець.

— Можна будо просто взяти крісло з машини Лари...

— Але ж так я заробив собі пару додаткових балів, хіба ні? — жартівливо запитав Макс.

Соня розсміялася.

— Заробив-заробив. Заслужено.

Зоопарк був майже на виїзді з Петросівців. По суті це була величезна ферма, де тварини жили за огорожею. На території можна було придбати корм.

Михасик мало не пищав від радості, коли коза взяла у нього з рук шматочок морквинки. Ще вони стріляли в тирі й виграли ще одного ведмедя у його колекцію та каталися на “лебедях”. А потім Макс повів Михасика на автодром. Він викручував кермо автокару у різні сторони, дрифтуючи та роблячи круті віражі. Михасик був у захваті! Хлопчик сміявся так голосно, що, його сміх здавалося було чути у всіх Петросівцях. І Соня мало не світилася від щастя. Коли Максим з Михасиком виходили з автодрому, то якийсь малюк почав смикати маму за рукав:

— Мам, я теж так хочу, як той хлопчик з татом! Такі трюки круті!

— Побачимо, — відмахнулася мама, що явно була не готова до екстремального катання на автокарах.

Соня густо почервоніла, коли почула, що люди подумали. що Макс тато Михасика, проте хлопця це ні каплі не знітило. Він, здається, навіть не звернув на це увагу. Потім вони поїли в піцерії, а верталися додому, коли вже геть стемніло. Дорогою Михасик заснув в авто. Макс допоміг Соні занести малюка в будинок і вкласти в ліжечко. Потім вони вийшли на вулицю.