Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

— Ба-ба-ба-ба-баб, — відгукнувся Том. — Отже, ти хочеш почути казку?

Дитя простягнуло маленьку ручку, але замість важкої книжки казок схопила зі столу бежевий буклет, що лежав поруч, і тицьнула його Томові. Той розсміявся.

— Не думаю, що тобі це сподобається, зайчику. Хоча б через те, що тут немає малюнків.

Він потягнувся за казками, але Люсі сунула йому в обличчя буклет.

— Та-та-та-та-тат.

— Ну, якщо так хочеш, маленька, — Том знову засміявся.

Дитина розгорнула буклет на якійсь сторінці і тицьнула пальчиком у слово, як це часто робили Том та Ізабель.

— Гаразд! — почав Том. — Вказівки доглядачам маяка. Розділ двадцять дев’ятий: «У доглядачів маяка ніколи не повинно бути ніяких інтересів, приватних чи будь-яких інших, котрі могли б перешкоджати їм виконувати свої обов’язки, що мають величезне значення для безпеки судноплавства; вони повинні пам’ятати, що їхня посада чи підвищення по службі залежить від дисципліни, чіткого виконання наказів, дотримання правил поведінки, тверезості й підтримування порядку та чистоти щодо себе та своїх сімей, а також всіх деталей маяка і суміжних приміщень». Розділ тридцятий: «Дисциплінарні порушення, сварки, пияцтво або аморальна поведінка доглядача, — Том зупинився, щоб витягнути пальчики Люсі зі свого носа, — буде підставою для покарання чи звільнення. Учинення будь-яким членом сім’ї доглядача злочину такого зразка дає підстави відсторонити порушника від роботи…» — Том замовк. Поза шкірою пробіг мороз, а серце шалено закалатало. З цього стану його вивела маленька долонька, що торкнулася підборіддя. Він розгублено притиснув її до губ. Люсі посміхнулася й поцілувала його.

— А давай почитаємо «Сплячу красуню», — запропонував Том і взяв до рук книжку казок, хоча зосередитися чоловікові було важко.

— Ваші чай і тост у ліжко, леді! — оголосив Том і поставив тацю біля Ізабель.

— Обережно, Люсі! — мовила Ізабель.

У неділю, коли Том пішов гасити маяк, вона принесла дитя до них у ліжко, і Люсі намагалася дотягнутися до маленької чашки з чаєм. Том налив туди більше теплого молока й додав лише крапельку чаю заради кольору.

Том сидів біля Ізабель, посадивши Люсі собі на коліна.

— Ану давай, Лулу! — сказав він, підтримуючи чашку.

Мала тримала його обома руками й пила чай.

Том був захоплений цим заняттям, як раптом помітив, що Ізабель мовчить, і, коли повернувся, побачив сльози в її очах.

— Ізі, Ізі, люба, що сталося?

— Нічого, Томе. Зовсім нічого.

Він змахнув сльозу з її щоки.

— Томе, іноді я така щаслива, що мені аж страшно.

Він гладив її волосся, а Люсі булькала чаєм.

— Так, панянко, ви ще будете це пити чи, може, досить?

Дитина продовжувала пускати слину в чашку й однозначно отримувала задоволення від звуків.

— Гаразд, думаю, тобі достатньо, — Том забрав у неї чашку, а мала у відповідь злізла з його колін і перебралася до Ізабель, усе ще видуваючи бульбашки зі слини.

— Це дивовижно, — вигукнула Ізабель, сміючись крізь сльози. — Іди сюди, маленьке мавпеня!

Вона почала пуркотіти дитині в животик. Люсі хихотіла й корчилася, прохаючи: «Се! Се!» А Ізабель повторювала це знову й знов.

— Ви обидві варті одна одної! — засміявся Том.

— Іноді я немов сп’яніла від любові до неї і до тебе теж. Якби мене зараз попросили пройти по прямій лінії, я б не змогла.

— На Янусі нема прямих ліній, отже, все гаразд, — усміхнувся Том.

— Не смійся, Томе. Це так, наче я була дальтоніком, а потім з’явилася Люсі, і світ зовсім змінився. Він став яскравішим, і я стала бачити краще. Я залишаюся на тому ж місці, тут ті самі птахи, та сама вода, сонце сходить і заходить там, де і завжди, але я ніколи не знала, для чого це все, Томе. — Вона пригорнула дитину. — А тепер знаю, це все — для Люсі… І ти теж змінився.

— Як?

— Я думаю, що в тобі було таке, про що ти сам не підозрював, поки не з’явилася вона. Люсі віднайшла у твоєму серці те, що приховувало твоє життя. — Ізабель провела пальцем по губах Тома. — Я знаю, ти не хотів говорити про війну і решту, але, мабуть, саме через це твоя душа заніміла.

— Мої ноги. Від замерзлої багнюки в мене жахливо німіли ноги, — спробував відбутися жартом Том і спромігся лише трохи усміхнутися.

— Припини, Томе! Я намагаюся щось сказати. Заради Бога, я серйозно, а ти відповідаєш мені якимось дурним жартом, наче я дитина, котра не все тямить або котрій не можна казати правду.

Цього разу Том посерйознішав.

— Ти не розумієш, Ізабель. Та й жодна нормальна людина ніколи не повинна розуміти цього. А намагатись описати — наче захворіти якоюсь хворобою. — Він повернувся до вікна. — Я зробив те, що зробив, щоб люди, подібні до тебе й Люсі, змогли про це забути. І щоб це ніколи більше не повторилося. Пам’ятаєш, як називали ту війну: «Війна, що покладе край усім війнам»? На цьому острові їй нема місця. І в цьому ліжку теж.

Томове обличчя посуворішало, і вона побачила таку рішучість, якої ніколи не помічала в ньому, — рішучість, котру вона собі уявляла і яка допомогла йому пройти крізь усе, що випало на його долю.

— Це просто… — знову почала Ізабель, — розумієш, ніхто з нас не знає, скільки часу нам залишилось — рік чи сто. І я хотіла переконатися, що ти знаєш, як я тобі вдячна, Томе. За все. Особливо за те, що подарував мені Люсі.

На останніх словах усмішка на Томових губах застигла, й Ізабель поспішила додати:

— Ти подарував, любий. Ти зрозумів, наскільки сильно я її потребувала, і я знаю, чого це тобі коштувало, Томе. Не багато чоловіків зроблять таке для своєї дружини.

Том неначе повернувся з якогось світу мрій, він відчував, як пітніють його долоні. Серце намагалося вискочити з грудей і кудись побігти, байдуже куди, подалі від реальності, від того вибору, що він зробив, від того вибору, котрий раптом, здавалося, стиснув його, мов залізний ошийник.

— Мені час попрацювати. А ви не поспішайте зі сніданком, — промовив він і вийшов з кімнати, намагаючись рухатися якомога повільніше.