Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

з непохитною рішучістю — з таким спокоєм і рішучістю, що майже цілу хвилину ніхто не відповідав йому, — всі просто стояли, мовчки дивлячись на нього, на цього чоловіка, що лежав горілиць на помості, напівголий, весь в опіках і шрамах, безпорадний, із скутими руками й ногами, — і проголошував свій ультиматум мирним, спокійним голосом, немов розмовляючи перед сном із своїм сусідою по койці. Потім чоловік у моторці заворушився; він незлобиво плюнув через борт і сказав, як і каторжник, мирним і спокійним голосом:

— Гаразд. Беріть його човен.

Вони допомогли жінці з дитиною на руках перейти на катер, перенесли й загорнутий у газету пакунок. Потім допомогли підвестися каторжникові, і він, брязкаючи кайданами, переліз через борт катера.

— Я б розкував тебе, якби ти пообіцяв поводитися добре, — сказав той, що сидів.

Каторжник навіть не відповів на це.

— Я хочу тримати мотузку, — сказав він.

— Мотузку?

— Так, — сказав каторжник. — Мотузку.

Отже, його пересадили на корму, дали в руки пропущений між кнехтами кінець мотуза і відпливли. Каторжник не оглядався. А втім, і вперед він також не дивився, а напівлежав у незручній позі, випроставши скуті ноги, тримаючи кінець мотуза в скутих руках. Катер ще двічі зупинився; коли повитий білястою імлою розпечений мідяк сонця став у зеніті над їхніми головами, в моторному човні було вже п’ятнадцять чоловік, і незабаром каторжник, який нерухомо лежав у незручній позі, помітив, що плоска земля мідного кольору поступово здіймається й перетворюється на зелено-чорну багнисту масу, трав’янисту й нерівну. А потім і цей краєвид раптом зник, і перед його очима розляглася безкрая водна гладінь, обмежена десь на обрії синьою смужкою берега; такого величезного простору каторжник ще не бачив зроду, — берег зливався з водою, що слабко блищала під полуденним сонцем. Гуркіт мотора раптом припинився, човен беззвучно поповз слідом за легенькою хвилею, знятою його носом.

— Що ви робите? — спитав начальник.

— Зараз саме полудень, — сказав стерновий. — Може, ми почуємо вибух.

Вони прислухалися, а катер тим часом втратив поступальну інерцію й зупинився, легко погойдуючись; дрібні блискотливі хвилі хлюпали й шелестіли об днище, але жодного звуку не було чути під безжальним імлистим небом; час повільно нагромаджувався, затягувався, і нарешті полудень проминув.

— Гаразд, — сказав начальник. — Рушаймо.

Мотор знову загув, човен почав набирати швидкість. Начальник перейшов на корму й схилився над каторжником з ключем у руці.

— Ну, тепер тобі хоч-не-хоч доведеться добре поводитись, — сказав він, знімаючи наручники. — Обіцяєш?

— Так, — сказав каторжник.

Вони пливли далі; незабаром берег зовсім зник, і вони опинилися в якомусь невеликому морі. Руки й ноги каторжника були тепер вільні, але він лежав у тій самій позі, затиснувши в руці мотузку, яку обкрутив кілька разів навколо зап’ястка; час від часу він повертав голову подивитися на ялик, що гойдався і підстрибував на хвилях позаду катера; іноді він шукав поглядом берег озера, при цьому рухалися тільки очі, а обличчя лишалося серйозне, закам’яніле. «Такого величезного простору води, такої пустелі й порожнечі я ще зроду не бачив», — думав, а може, й не думав він. А за три-чотири години, коли берег знову показався, а потім зник за метушливим роєм парусних човнів і моторних суден, він подумав: «Я б ніколи раніше не повірив, що на світі є так багато човнів, що існує ціле невідоме мені плем’я матросів», — а можливо, й не подумав цього, а просто роздивлявся довкола, поки катер посувався судноплавним каналом, за яким низько стелився дим великого міста, а потім, уповільнивши хід, пришвартувався до причалу; з берега за ними стежив мовчазний натовп людей — дивився на них з тією жалісливою пасивністю, яку каторжник уже бачив раніше на людських обличчях. Він одразу впізнав, до якого племені належать ці люди, хоч і не бачив Віксбурга, коли пропливав повз нього. На цьому племені лежала безперечна печать бездомності, така ж, як і на самому каторжникові (хоч він нізащо й нікому не дозволив би зарахувати себе до них).

— Ну, от ми й приїхали, — сказав йому начальник.

— А човен? — сказав каторжник.

— Що човен? Ось він, будь ласка. Чи, може, ти хочеш, щоб я видав тобі за нього квитанцію?

— Ні, — сказав каторжник. — Мені потрібен сам човен.

— Ну, то бери його. Тільки тобі треба дістати десь пас, чи що, — якось нести його.

(— Нести? — сказав гладкий каторжник. — Куди нести? Куди тобі треба було нести його?)

Високий розповів і про це: як удвох із жінкою вони зійшли з катера й один з матросів допоміг йому витягти ялик з води і як він стояв, намотавши мотузку на зап’ясток, аж поки до нього підбіг чоловік, кричачи:

— Ваша черга — здавайте вантаж! Здавайте вантаж!

Каторжник і йому сказав про човен, і той закричав:

— Човен? Який?

А потім вони вдвох перетягли ялик і поставили на козли поряд із іншими, і каторжник обрав за орієнтири рекламу кока-коли й арку розсувного мосту, щоб ялик потім можна було швидко знайти. Після цього його з жінкою (в руці в нього був загорнутий у газету пакунок) посадили на ваговоз, і за хвилину машина помчала вулицями між рядами будинків і нарешті під’їхала до великої будівлі, арсеналу.

(— Арсеналу? — сказав гладкий каторжник. — Ти хочеш сказати, до в’язниці.

— Ні. То був великий пакгауз, і на підлозі там лежало повно людей з клунками).

Каторжник подумав, що серед них може бути і його партнер, і навіть обійшов пакгауз, шукаючи акадійця і водночас очікуючи слушної миті, щоб підійти ближче до дверей, на яких стояв вартовий. Але коли він нарешті наблизився до виходу, ведучи за собою жінку, солдат перегородив йому шлях, тицьнувши в груди цівкою гвинтівки.

— Назад, назад! — сказав вартовий. — Повертай. Вам усім зараз видадуть одяг. По місту не можна ходити в такому вигляді. І поїсти вам дадуть. А на той час, може, й родичі прийдуть за вами.

Коли вони відійшли, жінка сказала каторжникові:

— Може, якби ви сказали йому, що у вас тут є родичі, він випустив би нас.

Але каторжник не зробив цього; він не міг би пояснити, чому саме, бо надто міцно, надто глибоко це в ньому сиділо; йому ще ніколи не доводилося формулювати в словах те, що він успадкував від довгих поколінь своїх предків, — свою серйозну й ревну віру горянина не в правду, а в могутність і силу брехні: на брехню не слід скупитися, але застосовувати її треба обережно, діючи точно, швидко й напевно, як тонким, смертоносним лезом ножа.

Через якийсь час йому видали одяг — синю робу й комбінезон — і