Читати книгу - "Новий кінець , Ізабель Азімова "

"Коли ти поруч, я задихаюсь"

«Коли ти поруч, я задихаюсь,
Коли нема тебе, я помираю,
Коли вночі я засинаю,
Перед очима тільки ти одна.

З тобою світ здається іншим,
І жити іноді не можу,
Але коли ти йдеш від мене,
Ще більше задихаюсь я.»

Прочитавши цей вірш, в мене було багато емоцій, і цей вірш мені дещо нагадав. Той самий вірш, який мені писав Деміан. Я розуміла, що автор книги, точно не Деміан, але стиль написаня цих двох віршів був такий схожий. Я потрусила головою і відкинула ці дивні думки. Книга, яку я читала, була про любов чоловіка до дівчини і хоч місцями було багато дивного, в цій книзі точно щось було.

«Я дивився на неї, і вперше слова здавались недостатніми, щоб описати її красу. Вона була красивою не тільки в загальноприйнятому сенсі; вона мала ефірну привабливість, яка захоплювала всіх навколо неї. Її присутність була як ковток свіжого повітря, ніжне нагадування про все чисте і добре в світі. Її очі, глибокого смарагдового відтінку, ховали в собі світ таємниць і чудес, вони сяяли інтелектом і добротою, натякаючи на невимовні історії та мрії, що ще не здійснилися. Її усмішка, тепла і запрошуюча, могла освітити найтемнішу кімнату, приносячи радість кожному, кому пощастило її побачити.

Її волосся, спадаючи м'якими хвилями, обрамляло її ніжне обличчя, як ореол. Воно вловлювало світло найчарівнішим чином, створюючи навколо неї сяючу ауру. Її сміх, солодкий, мелодійний звук, був як музика для вух, здатний заспокоїти навіть найбільш тривожні серця. Але вся суть була в тому, що вона була дівчиною зі снів...»

Зі снів? Я відклала книгу і встала. Я не могла повірити в те, що прочитала. Це було схоже на нашу ситуацію з Деміаном, я снилась йому, а він мені, одночасно. Про таке було смішно думати, бо можливо, це проста випадковість, а автор цієї книги, просто використав цю фразу, щоб гарніше звучало. Це більше було схоже на правду. Взявши книгу до рук, я відклала її на стіл, не маючи бажання продовжувати її читати.

Я почала збиратись, привела своє обличчя і волосся в порядок, зібрала сумку для університету і обрала одяг. Менше, ніж за годину, я зібралась і почала виходити з квартири. На вулиці було тепло і сонячно, але не спекотно, від чого хотілось йти не поспішаючи.

Завжди мені подобалось, коли день починався без метушні, і сьогоднішній ранок був саме таким, незважаючи на сон про Деміана і прочитане в книзі, але я не збиралась приділяти цьому багато уваги, бо відчувала, шо не варто. Я крокувала по тротуару, обмірковуючи свій розклад на день. Одна лекція в університеті і мій день був вільним. Я завжди насолоджувалася маршрутом до місця навчання, бо дерева і квіти допомагали налаштуватися на позитивний лад. Коли я йшла стежкою, то помітила декілька студентів, які так само поспішали до своїх справ. Дехто привітав мене усмішкою або коротким кивком голови.

Дійшовши до університетського кампусу, я згадала скільки моментів мене об'єднувало з цим місцем, і посміхнулась. Зайшовши в середину своєї аудитороїї, я сіла на вільне крісло і чекала початок лекцїї.

Лекція пройшла трохи нудно і я ледь дочекалась кінця. Коли вчитель проголосив, що кінець, я поклала блокнот з ручкою в сумку і встала. На виході з зали стояло багато людей і я чекала, поки всі переді мною вийдуть, як раз, в цей момент, я почула, що на телефон прийшло повідомлення і полізла в сумку, його діставати. Не побачивши чоловіка переді мною, який навпаки, заходив у залу, врізалась в нього і піднявши голову, вже хотіла вибачитись, як побачила Деміана.

- Ой, вибачте,- почала я, але мої слова зависли в повітрі, коли я зрозуміла, що стою перед Деміаном. Він, як зажди гарно виглядав і я помітила, що декілька дівчат поруч, дивляться нього, від чого закотила очі.

— Ейло? — здивовано вигукнув він, і він підняв одну брів в знак запитання — Що ти тут робиш?

— Привіт, Деміан, — промовила я, трохи ніяково посміхаючись. — Я тут вчусь, якщо ти не забув, а от, що ти тут робиш?

- Я тут вчився колись, якщо ти не забула,- жартівливо сказав чоловік, - Зайшов по справах.

- Добре...- сказала я дивляись на нього і не знаючи, що ще сказати, - Тоді, я пішла, - і вже хотіла розвернутись, як Деміан доторкнувся до моєї руки.

- Ти можеш мене почекати? Я звільнюсь через двадцять хвилин, - зі своєю звичайною посмішкою сказав Деміан, а я, чесно кажучи, не очікувала таке від нього почути.

- Окей,- сказала я і все таки вийшла з зали. Сівши біля кабінету, я прийнялась чекати Деміана. Наші взаємовідносини були дивними, але зараз Деміан не здавався таким грубим, як на початку і можливо, це могло покласти початок, нашому з ним нормальному спілкуванню. Я взяла телефон, щоб якось скоротити час, але думки крутились навколо одного. Чому Деміан попросив його почекати? Він знову хоче провести зі мною час? Від таких думок, я починала нервувати, але мене відірвав з них знайомий голос. Я підняла голову і побачила Люка. От, блін! Не хотіла сьогодні з ним бачитись після останьої зустрічі.

- Привіт, Ейло, - голос хлопця був невимушений і набагто спокійнііший, ніж, коли ми бачились останьо,- Що тут робиш?

- Привіт, я...- але не встигла я нічого відповісти, як за мене це зробив Деміан.

- Чекає на мене,- я подивилась на чоловіка і на його обличчі була задоволена посмішка. Я навіть не почула, як він вийшов.

- Цікаво,- роздратовано відповів Люк,- Що ж, не буду заважати, - кинув наостанок хлопець і зайшов в аудиторію поблизу.

- Послухай, Деміан, я не хочу, щоб через мене у вас з Люком були проблеми між один одним, тому...- і знову я не встигла договорити, як чоловік мене перебив. Ну, що за дурна звичка!

- Ейло, не думаю, що всі наші проблеми з Люком через тебе. Останній рік, ми рідко спілкувались і коли я переїхав сюди, я думав, що ця ситуація виправиться, але, як бачиш, не сильно виходить, - спокійно сказав хлопець, нахилившись ближче до мене. Його очі блищали з якоюсь прихованою іскрою, яку я не могла ігнорувати.