Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повернення на батьківщину було тихим, нічим не примітним і нудним. Грецьких магічних кланів ми, дякувати Богові, так і не зустріли. Ніхто до нас у номер не ломився, не погрожував прокльонами тощо. Останні дні відпустки в Греції ми з дружиною провели, присвятивши себе один одному. Але вечорами, коли Даша не бачила, купаючись у басейні чи в морі, я Очима ковзав по тутешніх місцях, захоплюючись великою кількістю фарб і магії. Вона тут, поряд. Було все моє життя. Просто я був сліпим майже третину століття. І лише тепер – прозрів. А цікавий носик дріади, що стирчав із кипарису, велично стоячого на території готелю, був свідком цього.
Вдома нас зустрічали справжнім бенкетом. Хліб-сіль, свіжий борщ та млинці з грибами та сиром. Пожираючи таку смачну, таку рідну їжу, немов вовки, ми з дружиною постійно поглядали закоханими очима на Парамона, що скромно сидів поруч, чергуючи похвали на його адресу із захопленими охами.
– Хазяїне, Хазяйко, та припиніть ви! – Зніяковіло бурчав домовик. – Хіба я чогось особливого зробив? Робота це моя, щоб Господарі були ситими.
– Може, ти й маєш рацію, Парамоне, – сито відкидаючись назад і витираючи серветкою губи, почала Даша, – але роботу теж по-різному можна виконувати, скажи, Віть?
– Абсолютно підтримую попереднього промовця. – Все ще перебуваючи у гастрономічному екстазі, сказав я. – Те, що в нас є ти, Парамон – велике щастя для молодої, але дуже ненажерливої родини.
Злегка схиливши голову, позначив уклін духу. Домовик одразу схопився зі свого місця, в пояс вклонився і тихо, але виразно сказав:
– Для мене це честь служити тобі, Подих Роду.
Від мене не сховався здивований вираз обличчя дружини. За типом: «Ким він тебе щойно обізвав?», але я поглядом дав зрозуміти, що потім усе поясню, а сам відповів домовому:
– Я постараюся, щоб це й надалі було честю і щоб ти жодного разу не пошкодував про свій вибір Господаря, Парамоне.
Домовик хотів було щось сказати, але тут погляд його спорожнів, немов у думках старий був далеко звідси.
– Відчуваю гостю непросту, Вікторе! – Тільки й встиг сказати дух, коли пролунав стукіт у двері квартири.
– Хто це, Парамон? – Спитав я чомусь пошепки, розглядаючи Очима досить симпатичну брюнетку років тридцяти на вигляд, що стояла перед дверима нашої квартири. Її можна було б сприйняти за просту смертну, якби на ній не висіло закляття, що мало чим поступалося тому, що охороняло таємницю тренувального залу грецьких магів, у яке я так безтурботно поткнувся.
– На мій погляд – суто смертна, Хазяїне. Від моєї магії пізнання вона сховалася добряче. Та тільки я знаю її в обличчя. Це Алла Каргіна – права рука голови роду Каргіних, дітей Баби Яги. Не інакше як про свою сестру запитати бажає…
Я відчув раптом незрозумілі почуття. Очі явно показували також емоційний фон нашої гості і в ньому не було агресії. Однак, як не хотілося відчиняти двері...
– Вікторе Олександровичу, – пролунав раптом на кухні жіночий голос, від чого я сіпнувся, домовик став ще серйознішим, а Даша голосно зойкнула, – я прийшла з миром. Ми можемо поговорити?
– Вона нас чує? – Знову пошепки запитав я у домовика.
– Ні, Вікторе, – нормальним голосом відповів Парамон, – але якщо хочеш, почує.
– Нехай слухає, побалакати можна і так. Хоч неввічливо, але якось безпечніше… – Сказав я, а потім, кивнувши домовому і прочистивши горло, продовжив. – Ми не знайомі, шановна. А незнайомих людей я в хату не пускаю, вибачте. Чим можу допомогти?
Думок цієї відьми, через щит, я прочитати не міг. Але емоції від того, що за фактом її змушують спілкуватися через двері, було чітко видно. Всередині жінки розпалилася лють, хоч на обличчі це ніяк не позначилося.
– Як забажаєте, Вікторе. – Знову пролунало на кухні. – Мене звуть Алла. І це справді візит ввічливості. В іншому випадку мене навряд чи зупинив би смертний, який здобув якесь Знамення, і його домовик. Майте це на увазі.
Було зовсім несхоже на те, що вона брехала. А щит її, що налився силою ще більше після цих слів, змусив моє горло пересохнути.
– І чим зобов'язаний, Алло? – Ледве зміг проговорити я, продовжуючи спостерігати вкрай сильну відьму під своїми дверима.
– Прийшла нагадати про зобов'язання, яке поклала на вас наша покійна сестра, Марія. – У голосі відьми чувся погано приховуваний гнів. – Про те, що воно в силі і у вас не так багато часу.
– Не зовсім зрозумів, про що… – Почав я, але мене перебили.
– Усе ви чудово зрозуміли, Вікторе. Поживете з моє і теж навчитеся відрізняти правду від брехні. Олег Борисов, він же – Олімпіас Бореас, має померти від вашої руки. Саме таку ціну Марія запросила у вас за те, що взяла на себе прокляття.
– Але ж вона й так вмирала... – Втрачено знітився я. Відповідальність за отримані здібності вдарила по голові, наче обухом.
– Це не ваша справа! – Гаркнули мені у відповідь. – Вона могла б відійти в Чортоги Яги абсолютно вільно, але вирішила допомогти вам виключно через свою доброту, якщо не сказати – дурість! І тепер її душа страждає. І жадає помсти. Зробіть, що маєте! Інакше – за наслідки не поручиться ніхто.
А потім жінка, що стояла перед дверима мого житла, ніби вибухнула зсередини, перетворившись на зграю ворон. І ця зграя організовано вилетіла з балкону нашого сходового майданчика.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.