Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

-Захист, я прошу захисту. Коли ж це все скінчиться, коли?! Мені потрібен Лаврентій. Єдиний, хто мене захистить сьогодні і завтра. Я потрібен йому, а він потрібен мені. Треба тікати звідси, тікати куди подалі. Антоніна впорається без мене, я впевнений. Стільки всього зробив для неї. І що що вона ще мала. Геній у маленьких штанцях. Я повернусь по неї, але колись, не зараз, я мушу вберегти себе.

Залишилось лише відчинити двері. Швидко вибігти, аби вони його не зловили. Авдій застигнув біля дверей, ще раз зазирнувши у вічко. Тиша.  Там стояли його мертві батьки, які вказували пальцем на сходи, по яких підіймався Лаврентій із Берієм. Грицен направив пістолета на маму. Вона вхопилась за дуло руками, направивши зброю до дверей. Авдій вибіг з квартири. Під’їзд був пустий. Жодного звуку, окрім топтання його взуття.

На вулиці війна. Над головою Лемка пролетів гелікоптер, розстрілявши неподалік магазин, у якому боронились повстанці. Нікого більше у живих там не залишилось. По дорозі проїхав танк, який через хвилину вистрілить снарядом у автомобіль «Опору». Авдій радів могутності своєї країни. Він бачив те, як світ ходить під червоним прапором, славивши Комунізм. СРСР – це весь світ – ось що знав Лемішин.

Він хотів почути звук двигуна, того ж автомобіля, з якого вийшли тоді двоє, які і вирішили його долю. Авдій міг піти проти цього, але раб кориться.

Постріл.

У далечині сидів снайпер «Опору», який відстрілював усіх, хто потрапляв у його приціл. Усі хто не в «Опорі», підтримував Генсека. Нейтральних не існує.

Проте зараз він промахнувся. Авдія щось вберегло. Він тікав від прицілу. Тікав від смерті. Зараз він боявся лише її обіймів.

Постріл.

Авдій врятувався вдруге. Два янголи цього монстра знову померли, оберігаючи його.

Постріл.

Снайпер армії союзу убив снайпера повстанців. Йому вистачило два постріли, аби повністю вичислити місце ворога.

І ось, ось звук двигуна, звук тієї самої Волги, яка ірже, як кінь, наближаючись до вулиці, посеред якої лежали трупи, на які Авдій старався не дивитись. Він відчув погляд на собі, який крижаним холодом пройшовся по його знедоленному тілу. Мертві очі дитини, яка лежала біля паркану, залитим кров’ю, дивилися прямо у гнилу душу студента, намагаючись найти місце, аби посилитися там. У тій калюжі було видно небо червоного кольору, яке окреслювало колір прапору СРСР. Перед фатальною хвилиною, дівчинку гукала мама до дому, бо щось страшне мало бути, але так невчасно прилетів снаряд у дерево позаду дитини. Від вибухової хвилі та осколків дитина загинула на місці: їй відірвало ногу, яка по невеличкому схилу покотилася до дороги. Розірване від снаряду дерево та розірване від побаченого серце матері. Вона не кричала, аж ніяк, лише закрила старезне вікно, поставила стілець навпроти портрету Генсека, закинула раніше підготовлену петлю та сказала: «Пускай живет Коммунизм». На фоні грало Лебедине озеро, яке крутили без перестанку, адже почався час змін, а впавший на підлогу стілець аж ніяк не міг вимкнути телевізор.

Авдія не лякало побачити сотні трупів та калюжі із крові. Студент боявся оказатися, що він може доповнити ту сотню, стати тим, хто не зможе більше змінити цей світ. Проте він вибіг на дорогу, де мав побачити той автомобіль, який врятує його, але на його зелені очі впала картина, як гелікоптери, винищувачі скидають бомби скрізь, де є небезпека для союзу. Чорний дим доходив із лісу, там переховувались повстанці. Лісничий їх сьогодні оберігав, ховавши у середини горбів, дерев, де до партизанів не дістануть кулі. Вовченята швидко виросли та допомагали своїм гострим нюхом шукати групи комуністів, тим, хто вірив у лісного духа. Проте магія не може перемогти зброю. Сил лісовика було недостатньо, аби вберегти його землю, і за секунди вона горіла пекельним вогнем, а із вогню вибігали горівші тіла повстанців. Дух обійняв вовченят та розчинився у повітрі, обіцяючи, що переродиться знову.

-Лаврентію, я тут! – хлопець махав вслід чорній Волзі, яка наближалась до нього.

Автомобіль зупинився біля хлопця. Вікно не відкривалось.

-Так, я знав, що ти врятуєш, дякую тобі, герою!

Авдій відчінив двері та сів туди, звідки вийшли ті, хто змінив його долю.

Всю дорогу КДБісти мовчали, пильно стежачи за дорогою. Жодна з куль чи снарядів не потрапила у автомобіль, під час поїздки, а Авдій все роздумовував, чому ж вони так довго мовчать та не дивляться навіть на нього. Машина зупинилась біля парку, який виходив на зруйнований бомбою університет.

-У тебе 10 секунд, щоб вийти з машини. Один…

Авдій підірвався з місця, як тільки почув відлік.

-Що, що відбувається?

-Ходімо, Авдію.

5 хвилин, неначе вічність. Лемко відчував кожний крок Лаврентія, Берія та свій. Весь час йому було важко дихати, з кожним наближенням до університету, його серце билось втричі сильніше. Корпус математики зруйнований вщент. Під фарбою, що злазила зі стіни, було злегка видно синій символ. Блага тут ніколи не існувало, лише пацюки.

Всі троє стояли біля входу, звідки вся ця історія почалась. Все замовкло. На вулиці війни більше не було. КДБ перемогло, знищивши раз і назавжди опір. Через півроку Коршун піде на ту ж країну, з якою Союз воював раніше, та захопить її, як і захопить пів світу. Влада КДБ буде у кожному куточку, у кожній країні, у кожному домі, у кожній стіні. Комітет нічого більше не зупинить, адже для них Комунізм та його безпека вічні. Настане «Епоха Червоних». Сотні тисяч любитимуть КДБ, сотні мільйонів любитимуть комунізм, а мільярди прославлятимуть Коршуна, біля якого, на п’єдесталі, стоятиме праворуч Лаврентій. Ракети влучатимуть у кожну будівлю, літаки скидатимуть бомби на кожні лігва, танки стрілятимуть по автомобілях, а солдати убиватимуть тих, хто не згоден з тим, що Коршун – єдиний лідер світу. Усі проекти, які були під керівництвом Ігната мали своє місце. Так проект «Патріот», позбавив його від зрадників у всіх установах, де могла бути загроза. Проект «Однодумець» підготував всіх, що до генсеком має стати Коршун, аби люди вчасно змінили портрети та забули минулого «лідера». Проект «Чужий серед своїх» втілював те, що не очікував ніхто. У момент, коли Коршун мав завдати удару, найближчі соратники президентів, королів, монархів інших країн мали убити лідерів держав, куди мала ступити нога та торкнутись рука Союзу, що і через півроку трапиться. КДБ зробило те, що не могла зробити партія за всі часи існування Комунізму.