Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

-Мамо, я щасливий. – Авдій обійняв маму.

-І я щаслива з вами, синку!

Очі наповнились сльозами у Лариси. Вона дивилась на свого чоловіка та доньку, розумівши, що може це все втратити.

На вулиці вже вечоріло. Федір купив всім по стаканчику квасу, окрім дружини: терпіти не могла те чорне пийло, тому пила лимонад.

-Де вони, Катерино?

- В парке, гуляют, не трогайте мальчика и девочку, я лично вас прошу.

-Яка нам з того користь? Адже як ми знаємо, усі твої слова – це брехня, маніпуляція, аби використати це для себе. Тому твої прохання звучать, як пусте місце

-Уроды …

-Берію! – «Удар»

Катерина впала на підлогу.

- Парень пригодится вам в будущем. Он слабохарактерный, с легкостью можно взять его под контроль. И не трогайте, малышку, пожалуйста …

-Ось твої гроші, Катерино. Тебе згниють у пеклі, дізнавшись, що ти продала рідну сестру за 500 рублів.

-Та срала я на нее, умерла для меня сестра, когда любимого от меня увела.

У темній кімнаті тіні розчинились настільки швидко, наскільки прийшли до Катерини. Жінка взялась за стакан. За вікном було чути звук двигуна чорної, немов кінь апокаліпсису, Волги.

-Ларисо, пообіцяй мені, що ти врятуєш малюток, щоб не сталося. Вони мають жити, це наше майбутнє. Можливо, Авдій виросте в героя, який врятує цей світ від божевілля. Мені байдуже, що буде зі мною, але не з ними. Я мушу відійти. Мене чекають, як і чекають листа.

-Мамо, тату, зачекайте. Тату, ти куди.

-Тато зараз повернеться, ходімо, сядемо на лавочку.

-Мамцю, з’їж вати цукрової.

-Ні, Тоню, я не хочу, йди я тебе поцілую, цукерочко.

Сміх Антоніни перебивав музику, яка миттєво затихла. Народу на вулиці вже й не було. Швидко закривались усі ларьки, а чортове колесо зупинилось. Неподалік було чутно звуки двигуна. Авдій заплакав, у нього боліло серце.

-Ларисо! Хутко забирай дітей і негайно в машину.

Вдалені було чути звуки пострілів. Чоловіка, якому Федір передавав листа убили моментально, влучанням у голову. Лариса взяла Тоню на руки, а Авдія під руку і швидко звідти побігла. Федір, підібравши листа біг до машини, яку відразу швидко завів та під’їхав поближче до жінки із дітьми. Берій наближався до них. Звуки пострілів припинялись тільки тоді, коли треба було перезарядити магазин, а весь час кулі влучали то в дерево, то кущі, але одна попала в ногу батька, проте крізь викид адреналіну, він цього не відчув. У машині, перемикаючи передачу, Федір відчув біль у нозі. Кров капала із литки. Волга слідувала за ними. Ті, хто там сидів, знали про Лемішиних усе.

Різко увійшовши в поворот, сім’я відірвалась від кдбстів. Проте останні не планували за ними гнатися до самого кінця.

Покинувши машину, Лемішини забігли у дім. Тоня плакала, коли у Авдія відняло мову від страху.

-Синочку, чуєш, ховайтесь разом із Антоніною, негайно, якщо ви це виконаєте, ми з татом вам щось подаруємо.

-Мамцю, не йди. – Плакала Тоня

-Мамо, не йди, будь ласка, не покидай нас, мамусь. – злякано сказав Авдій

-Мої ви дітки…

-Лариса, ховай дітей.

-Таточку?

-Все добре, мої хороші. Ви слухались маму? Гайда ховатись.

Стукіт у двері не зупинявся.

-Так, татку, Тоню ходімо під ліжечко.

Світло у кімнаті вимкнулось, стомлена Лариса обійняла Федіра та вони вийшли з кімнати.

-Тоню заспокойся, я з тобою, я твій захисник. Це тато з мамою просто грають з нами у гру. Сонечко, все добре. Не плач!

-Обійми мене, братику.

Звуки пострілів. Гуркіт. Тіла упали на підлогу.  

Двері відчинилися. Світло з коридору променями падало у кімнату, повільними кроками у кімнату зайшли двоє. Повна тиша. Авдій бачив лише штани та взуття тих обох. Це були не батьки.

Один із них наближався до ліжка.

-Я чую ваше дихання. Хто це тут ховається.

Невідомий взяв до рук Авдія. Лемко бачив двох: одного в чорному мундирі  із загостреними окулярами, іншого в зеленій курточці із кепчиком на голові.

-А ти важкий. Берію дістань звідти Антоніну.

Тоня не плакала. Цю тишу вона не могла перервати.

-Ти будеш на нас працювати, Авдію. Ти цього не згадаєш, цього всього що було, а зараз потерпи. – Лаврентій вколов Лемку якусь рідину. – Ми з тобою скоро зустрінемось. Авдій лежав і не міг поворушити кінцівками. Він бачив, як Антоніна побігла у коридор, коли Лаврентій та Берій пішли. Вона кликала маму та тата, коли останні мертвими очима дивились на свою доньку.

4. Комуніст прокинувся знову від гучних стуків у двері. Йому не здалось: він божеволіє. Перші удари по дверях послідовно доносили звуки криків, які доносились зі стін. Авдій думав, що йому здалося, що вся ця маячня не дійсна. Коли у голові стукнуло зі всієї сили, хлопець впав на підлогу та заснув, але зараз все повторюється. Ніде не було чути Антоніни, яка закрилась у своїй кімнаті, але як здавалось Лемку, її вже забрали люди «Опору», аби змордувати на вулиці та згвалтувати. Крик. Ось, що міг сказати зараз Авдій. Тоня боялася брата. Це був не він. Його підмінили. Стукіт із дверей не припинявся, принаймні Тоня його не чула. Авдій підійшов до них та подивився у вічко – десятки трупів чекали, поки божевільний комуніст їм відчинить двері. У одного шматки відрізаної шкіри падали на підлогу, у яких кров запеклась на окремих ділянках. Інший тримав у руці свої відрізані вуха та направляв їх все ближче до вічка. Решта мали дірки у скронях, грудях, роті, очах. Численні порізи на щоках, обірваний одяг, синці, вибиті зуби, відрізані пальці, язики – це те, що було біля них. Все було у крові. Деякі із трупів сильно гнили, так що частини тіл падали на сходи. Всі вони кричали, благали про допомогу, окрім останнього, який так близько стояв до дверей. Мав він пробитий череп, з якого текла кров, петлю на шиї, яку він не міг розв’язати. Він задихався, але мовчав.  Зіниці Авдія наповнились кров’ю. Свідомість відмовлялась бачити те, що було за дверима, та чи існувала вже та свідомість у Авдія.