Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

— Ну, то ми домовилися, так? Апчхи! — прочистив я ніс від борошна, що набилося в ніздрі. — Я зроблю так, щоб мірошники перестали шахраювати, а ти — більше не будеш бешкетувати. Так? Апчхи!

— Навіть не сумнівайтеся, пане лицарю, — кивнув Ох. — Я ж за вдачею смирний, добрий. Господарський… Он, жодної миші чи щура й близько немає… Але цього разу не витерпів…

— Все розумію і не засуджую… А коли так — закінчуй виставу. Погалабурдили і вистачить.

— Дякую… — гном клацнув пальцями, і все одразу заспокоїлося. Навіть борошняний пил, що стояв стовпом, ліг на своє місце. — І цеє… За те, що вислухав, а не став одразу з мечем кидатися, хочу віддячити.

— Забий… Мені за твоє упокорення сплатили. Тож я не в накладі.

— Це ваші справи. А я від себе... Грошей і скарбів у мене немає, сам розумієш, млин не те місце, де золото-срібло знайти можна. Тож у мене інший дар буде. Один раз, коли зрозумієш, що самотужки не обійдешся — допомога потрібна, та не проста, а магічна, подумай про мене і скажи: «Ох, виручай!» Я, звичайно ж, не Архимаг, але дечому теж навчений.

— Від душі… — вклонився я поважно.

— Дякую, дядечко Ох, — подякувала слідом за мною і Сашка.

— Бач, ти… — зворушився той. — Дядечку… Гм… Гаразд… І тебе не обійду.

Ох неймовірно спритно, немов одним стрибком, опинився поруч із нами і простяг дівчині невелику брошку у вигляді чудернацького жучка.

— Ось. Носи. Це якраз для хазяйки оберіг. Одягнеш, і в тебе ніколи ні хліб у печі не підгорить, ні вареники не розваряться.

Круто. Тепер Сашці «кулінарію» можна не качати.

Весь гармидер на млині зайняв хвилин десять від сили, але й їх вистачило, щоб громадськість перейнялася. Тож, коли я вийшов на ганок, витираючи меч шматком мішковини, практично все село, що зібралося подивитися, як заїжджий лицар буде чудовисько вбивати, видало одне злите і протяжне зітхання. А мірошники дружно, як по команді, зробили крок в мій бік.

— Порядок… — я відкинув ганчір'я і засунув клинок у піхви. — Приймайте роботу...

— Воно… він… — невпевнено почав старший мірошник. — Мертвий? Ви його вбили?

— А то… — кивнув я. — І розвіяв… Навіть сліду не лишилося. Отже, женіть винагороду і працюйте собі далі спокійно.

— Еее… подивитися спершу…

— Хто заважає? — я сів на східці. — Ідіть, перевіряйте…

Пропустив мірошників усередину і тільки старшого, коли той порівнявся зі мною, притримав за лікоть.

— Ти ось що, люба людино, припиняй народ дурити…

— Про що це ви, пане? — зробив здивоване обличчя той.

— Про ячмінь, друже… про ячмінь. Хочеш про це поговорити? Давай. Тут якраз усе село зійшлося. Думаю, їм буде цікаво послухати.

— Не погуби! — мало не бухнувся той у ноги. — Ось… — він поспішно засунув мені гроші в руку. — Там більше, ніж ми домовлялися. Тільки мовчи... Біс поплутав. Присягаюся, більше ніколи.

— Гаразд… — знизав я плечима. — Але май на увазі, порушиш обіцянку — усе може повернутися. Тільки мене поряд не буде.

— Щоб мені провалитися… — мірошник з острахом глянув під ноги. — Ніколи.

— От і славно. Іди, працюй… Народ, мабуть, скучив за свіжим хлібом та паляницями…

«Вітаємо! Ви виконали репутаційний квест «Чудовисько на млині». Нагорода: "7" золотих монет. Репутація із мешканцями села Комишанка «+10». Репутація з королівством Аранія — «+3» Поговоріть зі старостою»

І хто тут староста?

Ага, бачу… Товстун у селі — це як мундир. Тільки влада може дозволити собі на боках жир відкладати. І він, здається, також має бажання поспілкуватися. В кожному разі вельми вгодований чоловік, середніх років, з солідними залисинами і підперезаний широким, червоним поясом вельми цілеспрямовано рухався, крізь юрбу, що поступово ріділа. В мій бік.

Я галантно допоміг Сашці спуститися з ґанку…

— Пане лицар! Мілорде! Вибачте… Чи можна вас відволікти на хвилинку? — квапливою скоромовкою промовив товстун.

— А що? — обернувся я в його бік. — Десь ще чудовисько з'явилося?

— Ні-ні, Господь милував... — замахав той руками. — І одного, вище за голову... У мене інше прохання.

— Безкоштовно не працюю… це ображає мою шляхетську гідність… — випнув я підборіддя. Сподіваюся, вийшло гордо, а не смішно.

— Звісно, ​​звісно, ​​— закивав той. — Але, запевняю, справа проста... Жодних зусиль. І тим паче — урази честі.

— І що ж ти мене через дрібниці турбуєш?

— Еее… пробачення, мілорде, я не так висловився, — поправився староста. — Воно в тому сенсі пусте, що й робити майже нічого не треба. А взагалі дуже важливе. Аби кому не довіриш.

— Зовсім заплутав… — похитав я головою. — Гаразд. Викладай…

— Річ у тім, мілорде, що кожен другий день місяця ми сплачуємо в скарбницю податки. Зазвичай митар за ними приїжджає.