Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

— Ну, то й платіть далі. А я тут до чого?

— Так нині вже четверте число, а митаря нема. Розумієте?

— Ні... Ну, затримався. Захворів, може… Днями приїде.

— Що ви?! — знову почав гарячкуватись староста. — Це неможливо. Податок має бути сплачено вчасно. А за затримку — пеня. І скарбничого зовсім не хвилює причина затримки. Тепер розумієте?

— Якось не дуже…

— Сьогодні вже четверте, митаря нема… Податок, значить, не сплачено. Борг росте… А ви ж зараз у місто їдете?

— Ах, ось ти про що? — нарешті я зрозумів, чого добивається товстун.

— Так, пане лицарю, — кивнув староста. — Я був би вам дуже вдячний, якби ви зробили ласку відвезти зібрані з Комишанки гроші до скарбниці.

— І наскільки?

— Що?

— Вдячний наскільки?

— Дві срібні монети… — товстун подивився з надією. — Адже вам нічого робити не потрібно.

— А мій час? — обурився я. Але потім махнув рукою. — Добре домовились. Не обдирати ж тебе, як липку. Я йду до корчми. Помитися, перекусити… Загалом, через годину чекаю на тебе з грошима та паперами. Запізнишся — твої проблеми.

— Дякую, пане лицарю.

«Вітаємо. Ви прийняли приховане завдання "Митар". Нагорода — варіативно. При повному проходженні ланцюжка, ваша Репутація з королівством Аранія зросте до «5».

Завжди будь ласка.

«За селом, де колишуться віти,

Вітерець у верболозах заснув,

Десь заграла плакуча гітара,

Там дівчина стрічала весну…»

Сідло зовсім немелодійно поскрипує, збиває з ритму… змащувати його треба, чи що? Не перейнявся запитати, а сам — без найменшого поняття, як за цим гаджетом доглядати. Ні щоб воно самовідновлювалося? Не допрацьовано… Рани ж самі загоюються… Незважаючи на те, що останніми днями в мене і списами тикали, і мечами рубали — жодних ран і близько немає. В тім числі уміннями та стараннями Сашки. Лише ледь помітні рубці залишилися. Їх, чомусь, магія зцілення не зводить. Напевно, ці мітки сприймаються як відзнаки?

Зрештою, логічно… Дивно виглядав би досвідчений, загартований у боях і битвах воїн з гладенькою шкірою, як у немовляти. Все одно, що шахтар із манікюром.

До речі... Чудово виглядає. Я маю на увазі Сашку. Справжня амазонка... Сидить у сідлі так, наче виросла в ньому. І тільки очі блищать. Щастям. У неї все просто. А ось у мене незабаром голова від думок лусне.

— Подобається тут? — притримую коня, щоби дівчина порівнялася зі мною.

— Гарно…

— А додому не хочеться?

— Ти жартуєш? — дивується щиро.

— Не дуже.

Взагалі я про інше хотів поговорити, а почав здалеку, щоб не лякати супутницю. Але, схоже, даремно напружувався. Їй справді тут подобається. Та й чому, власне, дивуватися? Що залишилося на Землі? Отруєний ґрунт та вода? Повітря — умовно придатне… Радіаційні плями… Напівмертві руїни, колись просторих, світлих міст — перетворені на зони виживання? Арсенали і склади бозна якої зброї. Так, я вірю Спостерігачам, інакше б не погодився на них працювати... і переконаний, що років десь через півста все зміниться на краще. Але це коли ще буде. Не факт, що доживемо… А тут…

— Хотіла б тут залишитися назавжди?

Дівчина відповідає не одразу. Але, трохи подумавши, киває.

— Мені скрізь добре, аби ти був поруч. Але якщо можна вибирати… то, так. Цей світ мені подобається набагато більше, ніж Земля.

— Тоді, можу тебе потішити… Скоріш за все так і буде.

— Поясниш?

— Для того й розпочав розмову. Але, перш ніж продовжити, дай відповідь: що тобі самій відомо? Адже ні до перенесення, ні після того ми з тобою ні про що ще докладно не говорили. Як ти взагалі все це сприймаєш?

— Нарешті, — посміхнулася дівчина. — А я думала, ти так і не спитаєш.

— Вибач… — розвів руками. — Ти ж увесь час була поряд і сама все бачила. То одне, то інше… Якось не до задушевних розмов було.

— Та я й не ображаюся. У чоловіків справи завжди найважливіші.

— Дякую. Але ти не відповіла.

— Ну як? — дівчина знизала плечима. — Мені наснився сон. В якому дуже солідний дядько, чимось схожий на мого вчителя в школі, сказав, що тобі доведеться вирушити на іншу планету з дуже важливою для всього Людства місією. І спитав: чи хочу я тобі допомогти? Звичайно ж, я погодилася. Тоді він попередив, щоб я нічому не дивувалася, бо місце, куди нас відправлять, зовсім не таке, як Земля. А потім показав мені цей світ… схожий на казку… Я навіть у мріях такої краси не могла уявити. Ні, ти не думай, — дівчина легко торкнулася мого ліктя. — Я пішла б за тобою навіть у пекло. А вже в рай... Отже, коли прийшла до тями в печері, то тільки зраділа, що це все мені не наснилося, а відбувається насправді. І мені ні крапельки не страшно. Ми живі, ти зі мною... Решта значення не має. Роби, що повинен, і не тривожся за мене.