Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ба більше, єдиною людиною, яка помітила в ньому щось незвичне, був Елодін.
— Що це таке? — вигукнув він, коли ми перетнулися на маленькому подвір’ї біля Основи. — Як ти став шейднутим?
— Прошу? — перепитав я.
— Твій плащ, хлопче. Твій оборотний плащ. Боже милостивий і праведний, як ти тільки натрапив на шейд? — він прийняв мій подив за невігластво. — Невже ти не знаєш, що носиш?
— Я знаю, що це таке, — запевнив я. — Просто здивований, що ви знаєте.
Він ображено поглянув на мене.
— Паршивий із мене був би іменувач, якби я не вмів розпізнати плащ фей з відстані в десяток футів, — Елодін затиснув один кутик між пальцями. — О, це просто чудово. Ось частина давньої магії, якої рідко торкається людина.
— Насправді це нова магія, — зауважив я.
— Тобто? — спитав він.
Коли стало очевидно, що моє пояснення не обійдеться без довгої історії, Елодін провів мене до маленької затишної корчми, якої я ще ніколи не бачив. Я, власне, взагалі сумніваюся, що це можна було називати корчмою. Вона не була наповнена теревенями студентів і запахом пива. Вона була напівтемна й тиха, з низькою стелею й розрізненими купками глибоких, комфортних крісел. Від неї пахло вичиненою шкірою та старим вином.
Ми посідали біля теплого обігрівача й попили сидру зі спеціями, поки я розповідав Елодінові всю історію своєї випадкової подорожі до Фею. Це була чудова полегкість. Я ще нікому не мав змоги про це розповісти, бо боявся, що не витримаю насмішок в Університеті.
Елодін виявився напрочуд уважним слухачем і особливо зацікавився нашою з Фелуріян сваркою, коли вона спробувала підкорити мене своїй волі. Коли я завершив історію, він завалив мене запитаннями. Чи можу я згадати, що сказав, аби прикликати вітер? Як це відчувалося? Та дивна бадьорість, яку я описував, — вона була більше схожа на сп’яніння чи на впадання в шок?
Я відповідав як міг, і врешті він відкинувся на спинку крісла й кивнув самому собі.
— Коли студент іде ганятися за вітром і ловить його, це добрий знак, — схвально промовив він. — Ти прикликав його вже двічі. Далі може стати тільки легше.
— Насправді тричі, — уточнив я. — Я знайшов його знову, коли був у Адемре.
Елодін засміявся.
— Ти гнався за ним до краю мапи! — сказав він і зробив широкий жест розчепіреною лівою долонею. Приголомшений, я усвідомив, що це — адемський жест, який означає «вражена повага». — Як воно було? Як гадаєш, ти зміг би відшукати його ім’я знов у разі потреби?
Я зосередився, намагаючись занурити свій розум у «кружляння листка». Відколи я намагався це зробити, минув місяць і я подолав тисячу миль, і закинути розум у ту дивну буремну порожнечу було важко.
Урешті це мені вдалося. Я оглянув маленьку кімнатку, сподіваючись побачити ім’я вітру, наче знайомого друга. Але там не було нічого, крім порошинок, які кружляли в потоці сонячного світла, що падав під кутом крізь вікно.
— То що? — запитав Елодін. — Ти міг би його прикликати в разі потреби?
Я завагався.
— Можливо.
Елодін кивнув так, ніби зрозумів мене.
— Але, мабуть, не на чиєсь прохання?
Я кивнув, неабияк засмутившись.
— Не розпачай. Так у нас буде до чого прагнути, — він радісно всміхнувся і плеснув мене по плечу. — Але я вважаю, що у твоїй історії є більше, ніж ти усвідомлюєш. Ти прикликав не лише вітер. З огляду на те що ти сказав, я вважаю, що ти назвав ім’я самої Фелуріян.
Я згадав ті події. Мої спогади про перебування у Фею були дивовижно діряві, особливо спогад про протистояння з Фелуріян, який видавався дивним, майже схожим на сон. Коли я намагався згадати його в деталях, мені мало не здавалося, ніби це сталося з іншою людиною.
— Гадаю, це можливо.
— Це більше ніж можливо, — запевнив мене Елодін. — Я сумніваюся, що таку давню й могутню істоту, як Фелуріян, можна було б упокорити звичайнісіньким вітром. Не хочу применшувати твої досягнення, — квапливо додав він. — Викликати вітер удається всього одному студентові на тисячу з лишком. Але назвати ім’я живої істоти, тим паче істоти з Фею… — він поглянув на мене, здійнявши брови. — Це вже інша історія.
— Чому ім’я якоїсь особи так сильно відрізняється? — запитав я, а тоді дав відповідь на власне запитання. — Складність.
— Точно, — сказав Елодін. Моє розуміння, схоже, викликало в нього захват. — Щоб назвати щось, треба розуміти це цілком. Камінь чи часточка вітру — це вже доволі складно. Особа ж… — він багатозначно затих.
— Я не міг би сказати, що розумію Фелуріян, — зауважив я.
— Зрозуміла якась частина тебе, — наполіг Елодін. — Твій сонний розум. Справжня рідкість. Якби ти знав, як це складно, то в тебе ніколи не було б шансу це зробити.
***
Оскільки бідність уже не змушувала мене нескінченно працювати у Промислі, я мав змогу діставати як ніколи широку освіту. Я продовжив ходити на звичні заняття із симпатії, медицини й рукотворства, а відтак додав хімію, гербологію й порівняльну жіночу анатомію.
Зустріч із леклессівською скринею без замка збудила мою цікавість, і я спробував дізнатися щось про іллійські розповідні вузли. Одначе я швидко довідався, що більшість книжок про Ілл стосуються історії, а не мовознавства, і не дають інформації про те, як дійсно можна прочитати вузол.
Тож я прочесав Мертві Облікові Книги й відшукав одну-єдину поличку із занехаяними книжками про Ілл у одній із неприємних частин нижніх підвалів, де були низькі стелі. Відтак, шукаючи де сісти й почитати, знайшов маленьку кімнатку, сховану за виступом стелажа.
Це була не читацька нора, як я підозрював. Усередині були сотні великих дерев’яних котушок, обвитих ниткою з вузлами. То були не книжки у строгому розумінні слова, а їхній іллійський аналог. Усе припало тонким шаром пилу, і я сумнівався, що в цій кімнатці за останні кількадесят років хтось побував.
Я маю колосальну слабкість до таємного. Проте я швидко виявив, що читати вузли неможливо, не зрозумівши спершу іллійської мови. Занять із цього предмета не було, а коли я поспитав, виявилося, що жоден ґілер Майстра-Лінгвіста не знає більше ніж купку окремих слів.
Я був не надто здивований, зважаючи на те що залізні чоботи Атурської імперії мало не змололи Ілл на порох. Та частина, що дожила до наших днів, була здебільшого населена вівцями.
Опинившись же посеред цієї країни, можна було перекинути камінь через її кордон. І все одно такий кінець моїх пошуків розчаровував.
А відтак, кілька днів по тому, мене викликав до свого кабінету Майстер-Лінгвіст. Він почув, що я цікавився цією темою, а так уже вийшло, що він незле розмовляв іллійською. Він запропонував особисто мене навчати, і я радо пристав на його пропозицію.
Від самого прибуття до Університету я бачив Майстра-Лінгвіста лише на вступних співбесідах, та ще тоді, коли мене підіймали на роги з дисциплінарних причин. У ролі Ректора він був доволі похмурим і строгим. Однак поза ректорським кріслом майстер Герма був дивовижно вправним і лагідним учителем. Дотепним,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.