Читати книгу - "Воно"

Квасоля була гордістю Рини. Вона замочувала її в суботу, а всеньку неділю тушкувала на малому вогні. На думку Генрі, виходила вона нормально — принаймні, їсти було можна. Однак за вісім років що завгодно може обриднути.

Рина варила квасолю не на кілька тарілок, а як на цілу роту. Коли в неділю ввечері вона приїздила на своєму старому зеленому «десото» (на дзеркальці заднього огляду висіла гола гумова лялька, що скидалася на наймолодшу у світі жертву лінчувальників), на пасажирському сидінні стояло паруюче оцинковане відро на дванадцять галонів. Тоді вони всідалися наминати квасолю: Рина їла та вихваляла власну майстерність; скажений Бутч Баверз кректав і вимочував квасоляну юшку скибкою хліба «Сонні Бой», або ж, коли по радіо транслювали якийсь матч, просив її заткати пельку; Генрі просто жував, дивився у вікно й гадав свої думки — саме в неділю, сидячи над тарілкою, йому й сяйнула ідея отруїти містера Чіпа, песика Майка Генлона. Наступного вечора Бутч підігрівав це їдло. Щовівторка та щосереди Генрі брав до школи пластиковий судок із квасолею. До четверга або п’ятниці Генрі з батьком не могли на неї навіть дивитися. Їхні спальні смерділи затхлими газами навіть попри відкриті вікна. Бутч брав залишки, змішував з іншими помиями та згодовував Біпу та Бопу, їхнім свиням. Наступної неділі знову з’являлася Рина з паруючим відром, і цикл повторювався.

Того ранку Генрі взяв із собою здоровецьку порцію недоїденої квасолі, і близько півдня їхня ватага вмолотила все, сидячи на гральному майданчику, у затінку великого старого в’яза. Під кінець животи в них мало не тріскалися.

Пропозицію піти до сміттєзвалища висунув Патрік — посеред літнього буднього дня там мусило бути порожньо. Коли вони доходили до кінця Олд-Лайм-стрит, квасоля вже почала робити свою справу.

4

Потроху Беверлі знову опанувала себе. Вона знала, що треба вшиватися — урешті-решт, сидіти поряд з ватагою Баверза було небезпечніше. Забіяки з головою поринули у свою справу, і якщо трапиться халепа, у неї буде бодай трохи фори (на підсвідомому рівні вона вирішила, що коли стане зовсім паршиво, кілька пострілів із «Вишеньки» можуть їх відігнати).

Вона вже збиралася полишити засідку, коли почувся голос Віктора:

— Генрі, мені треба йти. Батя казав, щоб після обіду я допоміг йому зібрати кукурудзу.

— Та бля. Від нього не відпаде.

— Нє, він дуже злий. Через те, що тоді трапилося.

— Та нахуй пішов, як жартів не розуміє.

Беверлі нашорошила вуха, запідозривши, що вони говорять про бійку, яка скінчилася для Едді зламаною рукою.

— Нє, мушу йти.

— Та він іде, бо в нього срака болить, — сказав Патрік.

— Слідкуй за мовою, пиздоротий, — насупився Віктор. — А то й сам на пизду перетворисся.

— І мені треба йти, — озвався Ригайло.

— Тебе теж батько на кукурудзу покликав? — розлютився Генрі.

Певне, Генрі його мова здавалася дотепною — Ригайлів батько помер.

— Hi. Та я взявся розносити «Віклі шоппера». І рознести треба сьогодні.

— «Віклі шоппер»? Це ще що за параша? — спитав Генрі, та тепер до гніву домішалася й досада.

— Роботу знайшов, — терпляче прогугнявив Ригайло. — Гроші заробляю.

Генрі вдав, наче блює, і Беверлі наважилася визирнути з-за машини. Віктор з Ригайлом стояли та застібували пояси. Генрі та Патрік і досі сиділи зі спущеними штаньми. У руці в Баверза блищала запальничка.

— А ти? Теж здрейфив? — запитав Генрі в Патріка.

— Нє-а, — відказав той.

— Тобі що, не треба збирати кукурудзу чи займатися якимись іншими бабськими справами?

— Нє-а, — повторив Патрік.

— Ну, — непевно мовив Ригайло, — побачимось, Генрі.

— Ага, — сказав Баверз та плюнув біля Хаґґінсових кремезних черевиків.

Вік з Ригайлом рушили до двох рядів з розбитих автівок… просто до «студебекера», за яким причаїлася Беверлі. Спершу вона могла тільки кривитися, заклякнувши від жаху, як кролик. А тоді прослизнула вздовж лівого боку «студебекера» і прокралася до прогалини між ним та роздовбаним, бездверним «фордом». Беверлі зупинилась та роззирнулася, дослухаючись до наближення їхніх кроків. Вона завагалася. У роті пересохло, а спина свербіла від поту. Мимоволі вона загадалася, як би виглядала у гіпсовій пов’язці з підписами Невдах. Наступної миті вона пірнула в отвір на місці пасажирських дверей «форда». Беверлі скрутилася на брудному килимку під бардачком, зіщулившись якомога сильніше. У «форді» стояла пекельна спека, а запах пилу, гнилої обшивки та старого щурячого лайна був таким густим, що дівчинці довелося боротися з кашлем та чханням. Ригайло з Віктором пройшли зовсім близько — Беверлі чула їхні приглушені голоси. А тоді вони зникли.

Вона тричі чхнула в долоні, швидко й тихенько.

Беверлі подумала, що настав час тікати. Та не можна було втрачати пильності. Найкраще було б перелізти на водійське сидіння, вибратися в прохід, а тоді дати драла. Бев гадала, що впорається, та шок від того, що її мало не викрили, позбавив її мужності. Принаймні, на деякий час. У «форді» вона почувалася в безпеці. Та й тепер, коли пішли Віктор з Ригай лом, ті двоє також скоро здиміють. Тоді вона зможе повернутися до хатки-клубу. Стріляти по мішенях їй зовсім розхотілося.

А ще їй хотілося пісяти.

«Ну ж бо, — думала вона. — Ну ж бо, покваптеся, йдіть, покваптеся, йдіть, будь ЛАСОЧЕЧКА!»

За хвильку почулося Патрікове ревіння, в якому змішалися біль та сміх.

— Шість футів! — прогорлав Генрі. — Як довбаний вогнемет! Богом клянуся!

Знову мовчанка. Піт, що котиться спиною. Сонце, що б’є в потилицю крізь розтріскане вітрове скло. Тиск у сечовому міхурі.

Генрі заволав так, що Беверлі, яка, попри всі незручності, уже починала куняти, мало й сама не скрикнула.

— Бляха, Гокстеттере! Ти обпалив мою довбану сраку! Що ти виробляєш із запальничкою?!

— Десять футів, — захихотів Патрік (від самого звуку його голосу Беверлі стало млосно й гидко — так, наче вона щойно побачила, як із салату виповз хробак). — Генрі, ще дюйм, і було б десять футів. Яскраво-блакитний. Ще дюйм, і було б десять футів. Богом клянуся!

— Дай сюди, — пробурчав Генрі.

«Ну ж бо, ну ж бо, дуриндо, тікай, тікай!»

Патрік знову заговорив — так тихо, що Беверлі його ледь почула. Якби того пекельного дня дмухав бодай найменший вітерець, вона б не вловила його слів.

— Дай щось тобі покажу, — мовив він.

— Що? — спитав Генрі.

— Дещо, — сказав Патрік і за хвильку додав: «Це приємно».

— Що? — знову запитав Баверз.

А тоді