Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Одного дня, — продовжив оповідач, — коли Деретіль і його люди тренувалися, щоб відновити сили, молода служниця принесла їм напої та перекуску. Перечепившись об виступаючий камінь, вона зронила кубки додолу, і ті розлетілися на друзки. У ту ж мить інші увара блискавкою налетіли на бідолашну дівчинку й по-звірячому її вбили. Правитель з моряками настільки отетеріли, що доки отямилися, та вже була мертва. Розгніваний Деретіль зажадав дізнатися причину такого беззаконня. Й один з острів’ян пояснив: «Наш імператор не потерпить помилок».

Знову зазвучала музика — скорботна, — і Каладін зіщулився. Він наче на власні очі побачив юнку, яку на смерть каменують, і горду постать Деретіля, котрий схилився над мертвим тільцем.

Мостонавідник добре знав цей смуток. Усю гіркоту поразки, спричиненої смертю того, кому ти мав би чимось зарадити. Скількох же він утратив з-поміж тих, кого любив!

А ось тепер отримав і пояснення: він накликав на себе гнів Вісників і Всемогутнього. Усе вказувало на це, хіба не так?

Він знав, що мав би повертатись до Четвертого мосту, але не міг відірватися. Слова оповідача полонили його.

— Деретіль став придивлятись уважніше, — повів далі Гойд, а музика, м’яко відлунюючись, вторувала йому, — і помічати й інші вбивства. Ці увара, «люди бездонної прірви», були схильні до нечуваної жорстокості. Коли хтось із племені робив щось не те — спричиняв хоча б найменшу шкоду чи незручність, — інші безжально знищували бідолаху. І щоразу, коли Деретіль запитував про це, приставлена до нього доглядальниця давала ту саму відповідь: «Наш імператор не потерпить помилок».

Відлунюваний мотив стишився, але перш ніж він зник, Гойд знову підніс флейту до губів. Залунала похмура мелодія. Приглушена й протяжна, ніби плач за небіжчиком. І все ж у ній вчувалася якась загадковість, час від часу прориваючись короткими спалахами, що натякали на таємниці.

Каладін нахмурився, спостерігаючи, як снується дим, утворюючи щось на кшталт башти. Високої, стрімкої та з відкритим майданчиком на верхівці.

— Імператор, як виявив Деретіль, жив у вежі на східному узбережжі найбільшого з острівців архіпелагу.

Мостонавідника продер мороз: побачені в диму образи були виплодом його уяви, що розцвічувала історію, хіба ж ні? То невже він і справді розгледів там башту ще до того, як Гойд про неї згадав?

— Деретіль вирішив, що треба побачитися з тим жорстоким імператором. Що за монстр міг зажадати, щоб такий вочевидь мирний народ убивав настільки часто й безжально? Він зібрав своїх моряків, найбільших відчайдухів, і всі вони озброїлись. Увара не намагалися спинити їх, а тільки з острахом спостерігали, як чужинці вриваються в імператорську вежу.

Гойд змовк, але не взявся знову до флейти. Натомість музику відлунювало провалля. Цього разу її вистачило на довше. Протяжних, зловісних нот.

— Минуло зовсім небагато часу, і Деретіль та його люди повиходили з башти, несучи висохлий труп у розкішній мантії та прикрасах. «То це і є ваш імператор? — зажадав відповіді Деретіль. — Ми знайшли тіло в кімнаті нагорі — і ні душі довкола». Здавалось, той пролежав там мертвий не один рік, проте ніхто не насмілився зайти до вежі. Усі надто вже його боялись.

Коли він показав покійника тубільцям, ті заридали та заголосили. Весь острівець занурився в хаос: увара спалювали хижі, вчиняли безлад і в муках падали на коліна. Спантеличені та приголомшені, Деретіль і його люди прорвалися на корабельню, де стояло на ремонті «Мандрівне вітрило». Їхня провідниця й доглядальниця долучилася до них і молила забрати з собою. Тож Нафті стала членом екіпажу.

Деретіль із матросами підняли вітрило, і хоча стояв майже повний штиль, їм усе ж вдалося провести судно мимо водоверті — обігнути її, скориставшись силою інерції від спуску на воду — та вийти у відкритий океан. Але ще довго після відплиття було видно, як здіймається дим над начебто мирними островами. Усі зібралися на палубі, дивлячись у той бік, і Деретіль запитав у Нафті, яка ж причина цих жахливих бунтів.

Гойд змовк, і його слова змішалися з тим дивним димом, загубившись у нічній темряві.

— А далі? — зажадав продовження Каладін. — Що вона йому відповіла?

— Вона куталася в ковдру, не в змозі відірвати зацькованих очей від рідних островів, і нарешті сказала: «Мандрівнику, хіба ти сам не розумієш? Якщо імператор мертвий — і був покійником уже не один рік, — то відповідальність за вчинені нами вбивства лежить не на ньому. А на нас самих».

Каладін випростався. Ущипливо-грайливий тон, яким розпочинав розмову Гойд, безслідно зник. Більше жодних жартів. Ніяких каламбурів, покликаних спантеличити. Його оповідь ішла від серця, і слухач виявив, що в нього відібрало мову. Він просто сидів, розмірковуючи про той острівець і жахливі речі, які там коїлися.

— Мені здається… — озвався нарешті Каладін, облизуючи пересохлі губи. — Гадаю, це і є влучність.

Гойд звів брову, піднявши очі від флейти.

— Здатність запам’ятовувати історії на кшталт цієї, — пояснив мостонавідник, — і так майстерно їх переповідати.

— Думай, що кажеш, — заперечив оповідач, усміхаючись. — Бо коли все, що треба для влучності, — це гарна історія, то я залишуся без роботи.

— А хіба ви не казали, ніби вже безробітний?

— Твоя правда. Король залишився без своїх «мізків». Цікаво, як йому тепер ведеться.

— Хм… цебто безмозкому?

— Я передам йому твої слова, — пообіцяв Гойд, і його очі зблиснули. — Хоча й гадаю, що вони хибують на неточність. Бо «мати мізки» — можна, але ж не скажеш «мати безмізкість». А що таке, до речі, «мізкуватий»?

— Сам не знаю. Може, з якимось спреном у голові, що примушує думати?

Дотепник схилив голову набік, а тоді засміявся.

— Що ж, я би сказав, твоє пояснення не краще й не гірше за інші.

Він підвівся й обтрусив свої чорні штани.

— А ця історія правдива? — запитав Каладін, теж підводячись.

— Мабуть, так.

— А звідки ми її дізналися? Хіба Деретіль і його люди повернулись?

— Можливо, якщо вірити деяким оповідкам.

— Але як вони спромоглися? Адже великобурі дмуть лише в одному напрямку.

— Тоді, виходить, ця історія — брехлива.

— Я такого не казав.

— Звісно ні — я сам так сказав. На щастя, це побрехенька найвищого ґатунку.

— І що ж це за ґатунок такий?