Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Гойд засміявся, а тоді копнув ногою залишки багаття та затоптав останні жарини. Здавалося, там нíчому було горіти, щоб дати аж стільки диму, скільки бачив Каладін.

— А що ви підкинули в багаття? — запитав він. — Щоби вийшов той особливий дим?

— Нічого. Вогнище як вогнище.

— Але ж я бачив…

— Те, що ти бачив, належить тобі. Історія, вважай, мертва, доки хтось її не уявить.

— А яка хоча б у ній мораль?

— Така, яка захочеш, — мовив Гойд. — Мета оповідача — не вказувати тобі, що думати, а постачати матеріал для думок. Проте ми нерідко забуваємо про це.

Каладін нахмурився й глянув на захід — у бік таборів, які тепер освітилися сферами, ліхтарями й свічками.

— У ній ідеться про тягар відповідальності, — сказав Каладін. — Увара радо вбивали, доки могли звалювати все на імператора. І завили від розпуки аж тоді, коли збагнули, що цю ношу більш нема на кого перекласти.

— Це одне з можливих тлумачень, — погодився Гойд. — І, крім того, досить проникливе. А якої відповідальності не хочеш брати на себе ти?

Той здригнувся.

— Що?

— Люди бачать в історіях те, що хочуть побачити, мій юний друже, — Дотепник потягнувся за валун, дістав звідти клунок і закинув його на плече. — У мене нема для тебе готових відповідей. І мені все частіше здається, що їх узагалі ніколи було. Прибувши у вашу землю, щоб розшукати давнього знайомого, я тепер ось завершую тим, що більшість часу, навпаки, ховаюся від нього.

— Ви сказали… про мене та відповідальність…

— Подумаєш — зауважив знічев’я, не бери до голови, — Гойд здійняв руку та поклав її на Каладінове плече. — Мої коментарі завжди від нічого робити. Та ще й здебільшого марні. Ніяк не можу змусити їх приносити користь. От якби мої слова каміння тягали… Оце було б видовище! — він простягнув йому флейту з темного дерева. — Ось, тримай. Вона пробула в мене довше, ніж ти повірив би, навіть якби я сказав тобі чисту правду. Візьми її собі.

— Але ж я не вмію грати на ній!

— То вчися, — сказав той, ледь не силоміць вкладаючи флейту Каладінові в руку. — І коли вийде навчитись, щоб музика озивалася до тебе, — можеш вважати, що опанував її, — оповідач розвернувся й попростував геть. — І подбай там про мого — бодай йому буря — підмайстра. Він усе ж мав би дати звістку, що й досі живий. Напевно, боявся, що я знову прийду його визволяти.

— Підмайстра?

— Перекажи, що його навчання завершене, — на ходу докинув Гойд, — і він тепер дипломований Співець світу. Не допусти його загибелі. Я витратив забагато часу, втовкмачуючи в його довбешку сякий-такий глузд.

«Це він про Сиґзіла», — збагнув Каладін.

— Я віддам цю флейту йому, — гукнув він услід Гойдові.

— Ні, ти цього не зробиш, — сказав той, розвертаючись та крокуючи задом. — Вона — мій дарунок тобі, Буреблагословенний Каладіне. І я сподіваюсь, що коли ми знову зустрінемось, ти вже її опануєш.

І з цими словами оповідач розвернувся й побіг підтюпцем, прямуючи в бік таборів. Однак підніматись нагору не став. Натомість його оповита сутінками постать звернула на південь, наче той мав намір полишити їх. Куди ж він усе-таки зібрався?

Каладін опустив очі на флейту у своїй руці. Вона була важча, ніж він очікував. «Що воно за деревина?» І він у задумі потер її гладку поверхню.

— Він мені не подобається, — долинув раптом іззаду голос Сил. — Дивний якийсь.

Мостонавідник обернувся й побачив її на валуні, на якому кілька хвилин тому сидів Гойд.

— Сил! — гукнув Каладін. — Відколи ти тут?

Та знизала плечима.

— Ти дивився історію, і я не хотіла заважати.

Вона сиділа, поклавши руки на коліна, і їй, здавалося, було ніяково.

— Сил…

— Це через мене з тобою таке робиться, — тихо промовила вона. — Точніше, я це з тобою роблю.

Каладін, насупившись, ступив крок уперед.

— Власне, ми обоє робимо, — виправилася вона. — Але без мене в тобі нічого б не змінювалось. Я… дещо забираю в тебе. І даю взамін дещо інше. Приблизно так це влаштовано, хоч я й не можу до пуття пригадати, як саме чи коли робила це раніше. Просто знаю, що таке було.

— Я…

— Цить! — перебила вона. — Дай сказати.

— Вибач.

— Якщо хочеш, я готова припинити, — повела далі Сил. — Але тоді знову стану такою, якою була. А це лякає мене. Літатиму за вітром, не втримуючи нічого в пам’яті довше кількох хвилин. Саме завдяки зв’язку між нами я знову здатна думати та пам’ятати, що й до чого. Тож якщо ми покінчимо з цим, я все втрачу.

Вона звела на Каладіна зажурені очі.

Той глянув у них і глибоко зітхнув.

— Ходім, — сказав він, розвертаючись, і рушив до виходу з плато.

Та полетіла за ним, ставши стрічкою світла, що пустотливо тріпотіла на вітрі біля його голови. Незабаром вони дісталися того місця біля підніжжя кряжа, звідки можна було потрапити до таборів. Каладін повернув на північ, у бік табору Садеаса. Крєм’ячки поховалися по своїх нірках і щілинах, проте вайї багатьох рослин усе ще похитував свіжий вітерець. Щойно хлопець проходив мимо, травинки знову висовувалися з отворів і в нічній темряві, тьмяно освітлюваній Саласом, здавались чорною шерстю якогось звіра.

«А якої відповідальності не хочеш брати на себе ти?..»

Він не уникав відповідальності. І навіть брав її на себе надто часто! Лірін постійно це повторював, дорікаючи сину за те, що той картає себе через смерті, яких не в змозі був відвернути.

Щоправда, існувала одна річ, за яку він уперто хапався. Така собі відмовка на кшталт мертвого імператора. Душа горопахи. Апатія. Переконаність, що його провини нема ні в чому, і віра в те, що йому несила нічого змінити. Бо коли людину прокляли або та переконала себе в необхідності збайдужіння, їй немає чого й перейматися через поразки. Їх не можна було відвернути. І відповідальність за них лежить на комусь чи на чомусь іншому.

— Якщо я не проклятий, — тихо сказав Каладін, — то чому залишаюся жити, коли інші вмирають?

— Через