Читати книгу - "Ходіння по муках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Стій! Стій!» — «Що за люди?» — «Не хапай…» — «Чиї ви?» — «Ми свої, а ви чиї, туди вашу розтуди?»
Це розвідка наскочила на розвідку, і верхівці, крутячись один коло одного і боячись у такій чортовій темряві витягти зброю і від злого запалу не бажаючи роз’їхатись, кричали й лаялись, вже почуваючи з міцних виразів, що і ті й другі — свої, червоні.
«То чого ж ти за повід хапаєш?..»
«Якої частини?..»
«Мать твою богородицю не спитали, — ми велика кавалерійська частина».
«Де ваша частина?»
«Завертай з нами…»
Обидві розвідки нарешті вгамувались, мирно під’їхали до ескадрону. Виявилось, що село Рождественське недалеко, за лісом і річкою. На запитання — яка військова частина знаходиться в селі, один з чужих розвідників відповів не дуже чемно:
— А от приїдете, взнаєте…
В хаті за столом сиділи Семен Михайлович Будьонний і два його начдиви і пили чай з великого самовара. Семен Михайлович, побачивши Телєгіна, Рощина і Чеснокова, що увійшли, сказав весело:
— Нашого війська прибуло. Здрастуйте. Сідайте, пийте з нами чай.
Вони підійшли до стола і привіталися з Будьонним, який лукаво поглядав на бродячого комбрига і його штаб (йому вже все було відомо), привіталися з начдивом Четвертої, який був невеликого зросту, але з такими страхів ливими вусами, що їх легко можна було закласти за вуха, з начдивом Шостої, що простягнув кожному велику руку, стискуючи її так, наче згинав підкову, — молоде і рум’яне обличчя його виявляло глибокий спокій.
Семен Михайлович спитав, чи добре вони розквартирували на ніч свою частину і чи нема якоїсь скарги або просьби? Рощин відповів, що розквартирувались, як могли, скарг ніяких нема.
— А коли нема, то й краще, — відповів Будьонний, прекрасно знаючи, що в селі, де став на короткий перепочинок його кінний корпус, навіть мусі ніде притулитися як слід. — То чого ж ви стоїте, беріть ослона, сідайте. А я вас добре запам’ятав, товаришу Телєгін, баню тоді влаштували донським козакам… Еге… — І він, дуже задоволений, мружачись, оглянув співбесідників за столом; начдив Шостої спокійно кивнув, підтверджуючи, що дійсно була тоді баня козакам, і начдив Четвертої гордо, сухо кивнув калмицьким обличчям. — Значить, цього разу Мамонтов вас поскуб трохи. А що з вами — комендантська команда чи бойова частина?
— Бойова частина, посилений ескадрон, — сказав Телєгін.
— Коні в якому стані?
— Коні в прекрасному стані, — швидко відповів Рощин, — ковані на передні ноги.
— Скажи, будь ласка, — навіть ковані на передні ноги! — здивувався Будьонний. — Я думаю, чого вам іти далеко, шукати Восьму армію, може, вона вже не там, де була…
— Я повинен подати рапорт командармові, — сказав Телєгін.
— Подай рапорт мені… А що, начдиви, беремо комбрига з його посиленим ескадроном?
Обидва начдиви, погоджуючись, кивнули. Будьонний з бляшаної коробочки взяв пучку тютюну і почав скручувати цигарку.
— Далеко ходити вам нікуди, — повторив він. — Приєднуйтесь до нас. Ми так от з начдивами якось посиділи і подумали, а подумавши, вирішили: коні у нас жиріють, бійці у нас нудьгують; підемо на північ — шукати генерала Мамонтова. От і бігаємо: він од нас, а ми за ним…
Семен Михайлович жартував, а справи були дуже серйозні. Дізнавшись про перехід корпусу Мамонтова через червоний фронт, він рискнув своєю головою, не виконав особистого наказу голови Вищої військової ради — неухильно продовжувати виконання явно тепер дурного і давно вже опороченого, якщо не зрадницького, воєнного плану, — і на власний розсуд кинувся в погоню за Мамонтовим. І Будьонний, і його начдиви добре уявляли собі, як люто заскрипіли пера в канцелярії головкома і які погрози, що пахли могилою, ждуть їх на «морзянці», на кінці прямого провода. Але порятунок Москви був їм дорожчий, ніж свої голови. А порятунок вони бачили тільки в негайній погоні за Мамонтовим, в розгромі цієї найкращої кінноти білих. А те, що вона не видержить удару семи тисяч будьоннівських шабель і ляже, порубана, де-небудь на широких полях між Цною і Доном, в цьому вони не мали сумніву, — трудно було тільки наздогнати Мамонтова, який перейняв у бандитів звичай замінювати підбитих і стомлених коней по селах і хуторах.
У Мамонтова, в його завзятих, але розбещених донських полках нараховувалось багато більше шабель. Але він не шукав зустрічі з Будьонним, він боявся досвідченого противника, який гнався за ним; це була вже не партизанська кіннота, але найстрашніше, з чим не дай боже зустрітися, зіткнутися в чистім полі, — регулярнії російська кавалерія. Будьонний рухався повільніше, але розумніше, — то вибирав коротку або зручнішу дорогу, то відтискав Мамонтова в такі місця, де трудно було добути фураж або свіжих коней.
День за днем тривала ця погоня, смертельна гра двох могутніх кіннот. Димами з загравами в осінніх туманах позначався шлях Мамонтова. Він накидався на тилові частини червоних і поквапливо відскакував убік. І нарешті Будьонний обманув і наздогнав його. Раннім ранком, тільки-но забовваніли вугільні обриси старих верб на городах, Семен Михайлович вдерся з ескадроном в невеличке сільце, де ночував Мамонтов.
Але зараз же на другому кінці сільця з воріт вилетіла рижа тройка і ЇТочала втікати. У відкритій колясці, обернувшись на сидінні, Мамонтов, з непокритою головою, в незастебнутій шинелі, кілька разів вистрілив по головному вусатому вершнику в чорній бурці, що скакав за ним, — він упізнав Будьонного, але карабін танцював у нього в руках. За тройкою погнались, але рижі донські коні, як вітер, понесли коляску.
По дворах ще лунали дикі вигуки, брязкіт зброї, по одинокі постріли, — це на смерть билися козаки особистої генеральської охорони. Будьоннівці, обшукуючи село, почали виганяти з усіх закапелків на вулицю якихось переляканих людей, — хто був у підштанках, хто, з остраху, в одному чоботі. Виявилось — музиканти. їх обступили, почали з них сміятися. Під’їхав Семен Михайлович і, дізнавшись, в чому річ, наказав їм принести
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.