Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— І що далі? — запитала вона, роблячи ще один крок назад, відчуваючи, як стіни наче наближаються до неї. — Що буде, коли я оберу?

Темрява клубочилася навколо скелета, наче дим, що зринав з-під землі. Його кістки потріскували тихо, ледь помітно, мов старе дерево під натиском вітру. Здавалося, сам простір навколо нього жив, пульсував, дихав разом з ним. Його голос, наче шепіт зимового вихору, пронизав холодом кожен куток кімнати.

— Той, кого не обереш, піде в забуття. А ти залишишся тут до кінця свого життя, щоб правити цим замком і невидимими привидами його минулого, — слова були холодними, мов гострий лід, що крає душу.

Софія мимоволі здригнулася, хоча не знала, чи то від страху, чи від ваги сказаного. Вона не могла зрозуміти, чи це було попередження, чи приречення.

Скелет продовжував говорити, а його голос, віддаляючись, тонув у глибинах невидимого мороку:

— В будь-якому випадку, якщо ти не знайдеш корону забутого короля, то вона сама знайде тебе рано чи пізно. Я і привид будемо поки страждати... А з нами повільно згасатимеш і ти, бо надто прив’язалась до Оскара. Ти ніколи не зможеш покинути замок більше, ніж на 3 дні. І кожен, хто намагатиметься вивести тебе за межі замку, зустріне невідворотну смерть.

Його кістлява рука повільно потяглася до дверей, з легкістю їх відчинивши. Темрява за дверима була густою і непроникною, здавалося, що вона пожирає будь-яке світло, не даючи жодної надії на порятунок.

— Солодких снів, леді Софі, — додав він, низько вклонившись, так, ніби все це робив щоденно.