Читати книгу - "Трясця твоїй ящірці!, Тетяна Гуркало"

Микаль образився. Причому дуже смішно образився.

Оксана вперше бачила таку обережну образу. Бо з одного боку він кругом був винуватий і не був достатньо дурним для того, щоб думати, що за гарні очі йому все пробачать. А з іншого, ця ось ненормальна хихикала коли він її цілував. А повинна була мліти і втрачати розум. Мабуть були в його житті прецеденти.

Така ось дилема.

І сидить тепер нещасний на травичці, робить вигляд, що все добре, що він щось там контролює. А навпроти стоїть дівчині. І точно знає, що не в порядку і не контролює.

Теж та іще дилема.

На Оксану ображений дракон дивився як дуже розумний пес, перед носом котрого впала котлета. Ось не хотілося йому ту котлету втрачати. Але й отримати ганчіркою за те, що саме перед носом звалилося теж не хотілося. Ось і дивився нещасний насторожено, з незрозумілим передчуттям.

А Оксані знову хотілося хихикати. А потрібно було зосередитись і допитати, поки це чудовисько остаточно не прийшло до тями і не додумалося торгуватися, погрожувати, чи іще щось не придумало.

— Добре, — сказала дівчина і дракон кліпнув. — Давай поговоримо. Серйозно.

Дракон знову кліпнув і посміхнувся.

— Почнемо з найпростішого.

В погляді дракона з’явилися сумніви і жага втечі.

— Про більшість я здогадалася. Але мені б уточнити, — суворо припечатала Оксана і підсолодила цю пілюлю посмішкою.

Сумніви нікуди не поділися, а іще Микаль схопився за траву, мабуть, щоб вона його від втечі втримала.

— Так…

Дракон опустив голову вниз, мабуть вирішив триматися за траву іще й очима.

— Значить, я могла в будь-який момент повернутися? — суворо спитала Оксана.

Микаль зобразив винуватого кота. З великими зеленими очима. І посміхнувся, ящірка з хвостом.

— Могла?!

— Могла, — признав дракон і знову очі долу опустив зі всіх сил зображаючи каяття.

— Але… — з натиском продовжила допит дівчина.

— Але я не міг тебе відпустити. Ти повинна була до мене звикнути, познайомитись, впізнати, щоб я сподобався, — зачастив Микаль і зиркнув ледь піднявши голову, нагадавши нещасного пса, котрого зла хазяйка ображає.

Теж іще актор драматичного кружка для дошкільнят.

— Ти дурень? — спитала Оксана. А що іще тут можна спитати? Він же буде талдичити про це своє загадкове «сподобатися», мов при нормальних обставинах він може взагалі комусь не сподобатися. Він що, дзеркал боїться і ні разу себе в них не бачив?

— Так, магічний! — з такою радістю закивав цей ненормальний, що Оксана оглянулася, ступила два кроки назад і ледь не впала.

— Здаюсь, — видихнула. — Інакше я тут здурію. І буде дурень з дурнуватою.

— Ти навряд. Ти руда, твоя магія — емоції. А коли спокій, ти правильно все розумієш…

— Я взагалі нічого не розумію!

— І дієш зі спокоєм, вибираєш саме той варіант.

— Розумію, дію, вибираю? — здивувалася. Це щось новеньке.

— Давай тобі поясню, — запропонував дракон і миттєво забувши, що дуже винуватий, радісно кинувся вперед, схопив її під коліна і в наступну мить вони плюхнулись на диван, здається той, котрий стояв в одній з кімнат будинку, котрий Оксана подумки називала «вдома».

— Давай, — погодилася дівчина, хоча сумнівалася, що хоч хтось тут здатен нормально щось пояснити. Іще й ці переміщення остаточно з толку і думок збивають. Він це спеціально? Чи це прояви його дурості. — Ти нас переніс…

— Я ж дракон. Простір для мене дуже відносна річ, особливо коли місця знайомі.

— Чудово, — тільки й змогла сказати дівчина. — Давай почнемо з початку, — запропонувала і трохи відсунулася, натякаючи, що обіймати її не треба.

— З початку, — прикрив Микаль очі. — Спочатку я зрозумів, що щось не так, згадав маминих родичів з їх дурнуватими подорожами і подвигами. І вирішив порадитись, спитати, як цю дурість швидше перерости.

Оксана знову хихикнула. Бо чомусь уявила підлітка, котрий ходить питати як швидше перерости свою гормональну дурість.

Дракон насупився.

— Розповідай, — веліла Оксана, бо ця розмова ніколи не закінчиться і точно когось зведе з розуму. Скоріш за все її.

— Порадився. В храмі одної богині мудрості і пророцтв.

— Ов. І що тобі напророчили?

— Порадили, — поправив Микаль. — сказали, що якщо хочу, щоб швидше закінчилося, треба швидше почати. Піти куди очі дивляться, знайти те, чого не очікував, дурість якусь зробити.

— Ага. Значить пішов і мене викрав, — тикнула пальцем йому в бік дівчина. Стрималася насправді, бо дуже хотілося тикнути в зелене око. І нехай далі кривий ходить.

— Я це не планував. Просто вивалився з міжпростору незрозуміло де. Там у вас дуже гамірно. Будинки величезні. Людей багато. Сахнувся, кинувся туди, де тихіше. А там ти. Ідеш така… така. І волосся сяє. І я пішов. Ти в ту скляну кав’ярню. І я. Як прив’язаний. Мов тягнуло щось. А потім ти обернулася і все. Бумц і моє. Схлопити і заховати, щоб не відібрали. Та я тоді зовсім не думав, які там плани. Уже вдома отямився. Коли на Маржу налетів. Її погляд був як відро холодної води. І я раптом подумав: «А що і навіщо я роблю?»

— І?

Погляд в дракона став дуже-дуже винуватий.

— І мені треба було подумати. Придумати щось. Вмовити. Навіть не тому, що руда, я тоді про це і не думав. Просто щоб не пішла…

— І що ти зробив?

— Зупинив для тебе час, — признався дракон і завмер, мов удар очікував. Ага, удар по голові.

— Час? Як для того перевіряючого, котрий збирався в командировку світами шукати рецепти напоїв?