Читати книгу - "Найкраще в мені"

— Пам’ятаєш, як ми поїхали на узбережжя, коли насувався ураган «Діана»? Як я благала тебе відвезти мене туди, і як ти мене відмовляв?

— Я гадав, що ти здуріла.

— Але ти все одно відвіз мене туди. Бо я цього хотіла. Ми із твоєї машини ледве вилізли, такий був вітер, а океан… просто здичавів. Увесь у баранцях, аж до виднокраю, а ти тримав мене й умовляв повернутися до авто.

— Боявся, що з тобою щось трапиться.

— Коли ти на платформі, бувають такі бурі?

— Не так часто, як могло б здатися. Коли ми на шляху урагану, то зазвичай нас евакуюють.

— Зазвичай?

Довсон знизав плечима:

— Буває, синоптики помиляються. Пару раз траплялось, що ураган зачіпав платформу, було лячно. Ми справді цілком залежали від примх погоди: єдине, що ми могли вдіяти, — це пригинатися й триматися за щось, доки платформу хитало, бо якщо щось трапиться, ніхто не прийде на допомогу. Я бачив тих, хто втратив глузд від страху.

— Я, мабуть, була б серед тих, хто втратив глузд.

— Коли насувалася «Діана», ти чудово трималася, — зауважив він.

— Бо ти був поряд, — відповіла Аманда й сповільнила крок. Слова її звучали щиро. — Я знала, що ти не дозволиш нікому й нічому скривдити мене. З тобою я завжди почувалася у безпеці.

— Навіть коли батько й брати прийшли до Така за грішми?

— Ага, — відповіла вона, — навіть тоді. Твої родичі ніколи не лякали мене.

— Тобі пощастило.

— Не знаю, — відповіла Аманда. — Коли ми були разом, то часом я наштовхувалася на Ейбі чи Теда в місті, та й на батька твого теж. Ох, як самовдоволено вони всміхалися, коли наші шляхи перетиналися, але я ніколи не нервувала через це. А коли потім приїздила влітку, то Теда вже забрали, і твій батько разом з Ейбі трималися подалі. Напевне, вони знали, що ти зробиш їм, якщо зі мною щось трапиться.

Вона остаточно зупинилася в тіні дерева й подивилася Довсонові просто в очі:

— Тож ні, я ніколи не боялася їх. Жодного разу. Бо в мене був ти.

— Ти мене переоцінюєш.

— Та ну! Хіба ти дозволив би їм скривдити мене?

Йому не довелося відповідати — вираз його обличчя без слів дав їй зрозуміти, що вона не помиляється.

— Знаєш, вони завжди боялися тебе. Навіть Тед. Бо вони знали тебе не гірше за мене.

— Ти мене боялася?

— Я не те мала на увазі. Просто знала, що ти любиш мене і зробиш задля мене що завгодно. І це була одна з причин, чому було так боляче, коли ти попрощався зі мною, Довсоне. Бо вже тоді я розуміла, якою рідкісною є така любов. Тільки везунчикам випадає хоч раз скуштувати її.

Здавалося, Довсонові на мить відібрало мову.

— Мені шкода, — нарешті вимовив він.

— Мені теж, — відповіла вона, не стримуючи більше давнього смутку. — Я ж була з таких везунчиків, пам’ятаєш?

* * *

Діставшись до контори Морґана Теннера, Довсон з Амандою опинилися у невеличкій приймальні з обдертою сосновою підлогою, кількома журнальними столиками зі стосами застарілої преси, а також потертими м’якими стільцями. Секретарка пенсійного віку читала якийсь товстий роман. Хай там як, роботи для неї все одно не було: за десять хвилин їхнього очікування телефон жодного разу не задзвонив.

Нарешті двері кабінету прочинилися, і до них вийшов літній чоловік — сива чуприна, брови, наче гусінь, зім’ятий костюм. Він подав їм знак рукою: мовляв, заходьте, не баріться.

— Аманда Рідлі й Довсон Коул, я так розумію? — і потис їм руки. — Я Морґан Теннер і хотів би висловити свої співчуття. Знаю, вам нелегко.

— Дякую, — відповіла Аманда, а Довсон просто кивнув. Теннер вказав їм на два чорних шкіряних крісла:

— Прошу, сідайте. Хоча це й не забере багато часу.

Кабінет Теннера був зовсім не схожим на приймальню: охайні полиці з червоного дерева, забиті сотнями томів, вікно на вулицю, пишний старовинний робочий стіл у різьбленій мідній облямівці по кутах, і на ньому — щось, що виглядало, як оригінальна лампа Тіффані. Посеред столу просто перед ними стояла горіхова скринька.

— Прошу вибачення за затримку: телефонна розмова затяглася, треба було обговорити останні деталі однієї справи, — говорив юрист, одночасно перекладаючи речі на столі туди й сюди. — Напевне, вам цікаво, чому стільки таємниць у цьому ділі, але це Такова воля, не моя.

Аманда побіжно глянула на Довсона, коли Теннер усівся до столу й узяв до рук теку, що лежала перед ним.

— Дуже вдячний, що ви обоє знайшли час приїхати. Й після всього, що я про вас чув від Така, гадаю, він би теж був вдячний. Упевнений, що у вас купа запитань, тому я почну, — тут він посміхнувся, показавши на диво рівні й білі зуби. — Як ви знаєте, тіло Така знайшов у вівторок Рекс Ярборо.

— Хто? — перепитала Аманда.

— Поштар. Виявилося, що він часто заходив до Така, щоби пересвідчитися, що в того все гаразд. Цього разу, коли постукав, ніхто не озвався. Двері були незамкнені, тож коли він зайшов усередину, то знайшов Така в ліжку. Зателефонував шерифові, той написав у висновку, що це була ненасильницька смерть. І тоді шериф повідомив мені.

— Чому він зателефонував саме вам? — запитав Довсон.

— Бо така в нього була домовленість з Таком. Той повідомив шерифа, що я виконавець його заповіту, тож мене слід повідомити, коли він помре.

— Ви так говорите, наче він знав, що має померти.

— Гадаю, він розумів, що на нього невдовзі чекає, — відповів Теннер. — Так Гостетлер був уже старий, він не боявся того, що готує похилий вік, — тут Теннер похитав головою. — Мені лишається сподіватися, що і сам я буду таким організованим й зібраним, коли настане мій час.

Аманда й Довсон глянули одне на одного, але не сказали нічого.

— Я наполягав, аби він повідомив вас про свою останню волю й плани, та він хотів з якоїсь причини тримати все в таємниці. Цього я досі не можу пояснити, — тут Теннер звучав майже по-батьківськи, — але маю сказати, що він, очевидно, дуже піклувався про вас.

Довсон подався вперед:

— Розумію, що це не важливо, та все-таки хотілося б знати, як ви з Таком познайомилися.

Теннер кивнув так, наче був готовий до такого питання.

— Така я зустрів вісімнадцять років тому, коли привів до нього на реставрацію класичного «Мустанга». Тоді я був партнером великої юридичної фірми в Ралі. Займався лобіюванням, якщо хочете знати. Багато що робив для сільського господарства. Але якщо коротко,