Читати книгу - "Найкраще в мені"

то на пару днів я зупинився тут, аби поспостерігати, як іде робота. Я Така в ділі не бачив, тільки чув про нього, тож не дуже довіряв йому. Однак ми познайомилися, і я зрозумів, що мені подобається ритм тутешнього життя. За декілька тижнів, коли приїхав забирати авто, Так взяв з мене набагато менше, ніж я очікував, але роботу він виконав на найвищому рівні. Минуло п’ятнадцять років. Я страшенно виснажився, і як тільки зрозумів це, одразу ж перебрався сюди на пенсію. Але зовсім відійти від справ не випало: через рік, чи якось так, я розпочав практику. Не дуже активну — в основному то були заповіти й угоди з продажу нерухомості. Працювати мені не конче необхідно, просто треба кудись себе дівати. І дружина щаслива, що я десь виходжу на декілька годин у тижні. Так чи інакше, але ми з Таком випадково перетнулися в Ірвіна одного ранку, і я сказав йому, що як чогось він потребуватиме, то нехай звертається. І тоді, минулого лютого, я дуже здивувався, що він вирішив-таки скористатися моїми послугами.

— Але чому ви, а не…

— Не хтось інший? — договорив Теннер. — Я так зрозумів, що йому був потрібний юрист, який не встиг пустити коріння в місті. Він не дуже вірив у нерозголошення відносин між юристом і клієнтом, навіть коли я запевнив його, що таємність буде цілковитою. Не знаю, чи треба додати ще щось.

Коли Аманда похитала головою, він посунув теку ближче до себе й начепив окуляри.

— Що ж, почнемо. Так лишив мені вказівки щодо того, як виконувати його останню волю. Вам слід знати, що його воля включала й те, що він не бажав традиційного похорону. Натомість, він просив, аби після смерті тіло його було піддане кремації, і, відповідно до бажаного для нього розкладу, кремація відбулася вчора.

Він посунув скриньку ближче до них, і стало ясно, що в ній Таків попіл. Аманда зблідла:

— Але ж ми тільки вчора приїхали.

— Знаю. Він просив, аби я подбав про це до вашої появи в місті.

— Він не хотів нашої присутності?

— Він нічиєї не хотів.

— Але чому?

— Усе, що я можу сказати, це те, що так він хотів. Але якби мене спитали, то я би припустив, що йому здавалося, що будь-яка необхідність щось організовувати могла б засмутити вас, — Теннер взяв перший аркуш з теки й підняв його перед очі. — Він казав — і тут я цитую його слово в слово — що «ні в якому разі моя смерть не повинна якось обтяжити когось із них».

Теннер зняв окуляри й відхилився на спинку крісла, намагаючись оцінити їхню реакцію.

— Іншими словами, ніякого похорону? — запитала Аманда.

— У традиційному розумінні — ніякого. Аманда глянула на Теннера, а тоді на Довсона:

— То чому він хотів, аби ми приїхали?

— Він просив, аби я зв’язався із вами, бо сподівався, що ви зможете зробити для нього дещо інше, дещо важливіше за кремацію. По суті, він хотів, аби ви удвох розвіяли його попіл у місці, яке посідало особливе місце в його житті — таке місце, де жоден з вас і не бував. Лише мить, і Аманда здогадалася:

— Його садиба у Вандмірі? Теннер кивнув:

— Саме так. Завтра було би те, що треба, в будь-який зручний для вас час. Звісно, якщо вам ця ідея не близька, то я подбаю про це сам. Все одно маю туди поїхати.

— Ні, завтра буде зручно, — запевнила його Аманда. Теннер узяв до рук клаптик паперу:

— Ось адреса, і я також дозволив собі роздрукувати маршрут. Садиба трохи подалі від в’їжджених доріг, як ви, мабуть, самі зрозуміли. І ще одна річ: він просив, щоб я вам передав оце, — сказав він, виймаючи з теки три конверти з печатками. — Ви побачите свої імена на двох з них, та він хотів, аби ви спершу удвох уголос прочитали того листа, що в непідписаному конверті, за деякий час до церемонії.

— Церемонії? — перепитала Аманда.

— Розвіювання праху, я маю на увазі, — уточнив він, передаючи їм конверти й маршрутні вказівки. — І, звичайно ж, не соромтеся додати щось, що відчуватимете за необхідне сказати.

— Дякую, — відповіла вона, беручи до рук конверти, — несподівано важкі, набиті таємницями. — А що з іншими двома робити?

— Гадаю, ви маєте відкрити їх потім.

— Гадаєте?

— Так про це нічого до пуття не сказав, тільки що після першого листа ви самі зрозумієте, коли читати наступні.

Аманда узяла конверти й поклала до сумочки, перетравлюючи все, що сказав їм Теннер. Довсон здавався так само спантеличеним і задуманим.

Теннер знов заглянув до теки:

— Маєте питання?

— Він не казав, де саме в садибі треба розвіяти попіл?

— Ні.

— То як ми знатимемо? Ми ж ніколи там не були.

— Те саме я питав у нього, та він, здавалося, був упевнений, що ви зрозумієте, як вчинити.

— Він не мав на увазі якийсь певний проміжок часу?

— Знов-таки, він залишив цей вибір вам. Однак він чітко дав зрозуміти, що це цілком приватна справа. Він прохав мене впевнитися, скажімо, що в газетах не буде згадки про його смерть, навіть якщо це просто некролог. Я так зрозумів, що йому б не хотілося, щоби хтось, окрім нас трьох, знав про те, що він помер. І я всіляко дотримувався його вказівок, наскільки було можливо. Звісно, чутки ширилися, незважаючи на мої зусилля, та хочу, щоби ви знали, що я зробив усе від себе залежне.

— Він не пояснював, чому так?

— Ні, — відповів Теннер, — та я й не питав. На той час я вже зрозумів, що якщо він не хоче пояснити, то й не пояснюватиме.

Юрист поглянув на Аманду й Довсона, чекаючи на наступні запитання. Та вони мовчали, і він закрив теку.

— Тепер про його майно. Ви обоє знаєте, що живих родичів Так не мав. Я розумію, що ця тема може здаватися вам неприйнятною в таку скорботну хвилину, та він наголосив на тому, що я повинен повідомити вам його останню волю, доки ви тут. Тож ви не проти?

Обоє кивнули, і Теннер повів далі:

— Так був небагатою людиною. У нього була зовсім невеличка ділянка землі, а також кошти на декількох рахунках. Я досі підбиваю підсумки, але вам слід знати таке: він казав, аби ви на свій розсуд розпорядилися його особистими речами й взяли собі те, що вважатимете за потрібне, навіть якщо це щось одне. Він просто сказав, що якщо ви не дійдете згоди щодо чогось, то маєте