Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Черчилль висловив удячність за «неймовірну силу та успіхи радянського наступу», Сталін швидко приписав собі всі заслуги. Він зазначив, що «розумів, що ні Черчилль, ні Рузвельт прямо не просили його про наступ». «Він поважав цю тактовність із боку своїх союзників, але бачив, що такий наступ був для них необхідним. Радянське командування почало наступ ще до запланованої дати. Радянський уряд вважав це своїм обов’язком — обов’язком союзника, хоч і не мав формальних зобов’язань із цього приводу». Сталін додав, що він «згадав про це лише для того, щоб підкреслити дух радянських лідерів, які не тільки виконали формальні зобов’язання, а й пішли далі й діяли задля морального обов’язку перед своїми союзниками». Черчилль і Рузвельт змушені були подякувати своєму радянському благодійникові й викласти пояснення, чому не було жодного запиту на допомогу[125].

Та з часом радянського наступу було не все так просто. Радянський наступ, який Генеральний штаб почав готувати в листопаді 1944 р., спочатку був запланований на 20 січня 1945 р. Він фактично розпочався 12 січня в надзвичайно погану погоду. За словами маршала Івана Конєва, командувача Першого Українського фронту, який готував напад зі свого плацдарму в Сандомирі на правому березі Вісли, 9 січня він отримав наказ від генерала Антонова почати наступ на вісім днів раніше, ніж планувалося. Причиною, яку йому повідомили, був «запит союзників» на підставі «серйозної ситуації, яка склалася в Арденнах». Ті ж причини подали й іншим командувачам радянських груп армій, що розгорталися проти Вермахту. Судячи зі спогадів одного з них, командира Другого Білоруського фронту, маршала Костянтина Рокоссовського, новина їх не потішила, але їм удалося прискорити підготовку й почати наступ, не дочекавшись резервів, які ще перебували в дорозі. Це спричинило більшу залежність від важкої артилерії, ніж спочатку планувалося, але ризик виправдався. Погана погода на деяких ділянках 700-кілометрового фронту насправді спрацювала на користь нападників, оскільки снігопад зробив їх майже невидимим для німців[126].

Проблема з наказом Антонова полягала в тому, що не було жодного запиту союзників про прискорення офензиви. «Бої на Заході дуже важкі і в будь-який час від Верховного головнокомандування можуть вимагати доленосних рішень, — написав Черчилль Сталіну 6 січня. — Ви знаєте із власного досвіду, наскільки непевною є позиція, коли дуже широкий фронт необхідно обороняти після тимчасової втрати ініціативи. Це велике бажання і потреба генерала Ейзенгауера — дізнатись у загальних рисах, що ви плануєте робити, оскільки це, очевидно, впливає на всі його й наші основні рішення... Буду вдячний, якщо ви зможете сказати, чи можемо ми протягом січня розраховувати на великий російський наступ на Віслянському фронті або деінде, а також за будь-які інші уточнення, які ви вважатимете доречними… Я розглядаю цю справу як невідкладну».

Це було не прохання про допомогу, а запит щодо планів, і Сталін визнав це в Ялті. Станом на 6 січня сили союзників зупинили німецький наступ в Арденнах, а фельдмаршал Монтґомері вже три дні як розпочав контрнаступ. До того часу, як лист Черчилля дійшов увечері 7 січня до Сталіна, Гітлер уже наказав вивести війська з Арденн. Сталін повідомив Черчилля, що Червона армія почне великий наступ не пізніше другої половини січня. «Ми готуємо наступ, але погода наразі несприятлива, — написав він Черчиллю у телеграмі, яка надійшла 7 січня. — Та проте, враховуючи позицію наших союзників на Західному фронті, Генеральний штаб Верховного головнокомандування вирішив пришвидшити завершення підготовки і незалежно від погоди розпочати широкомасштабні наступальні операції по всьому Центральному фронту не пізніше другої половини січня».

Сталін був готовий подати заздалегідь заплановане рішення про початок офензиви 20 січня або навіть пізніше як послугу союзникам. Відповідь задовольнила Черчилля. «Ваші новини стануть великим заохоченням для генерала Ейзенгауера, оскільки дають йому впевненість у тому, що німецькі підкріплення вимушено розділяться між обома нашими палаючими фронтами», — відписав Черчилль, зазначивши, що «бої на заході йдуть непогано». Питання, здавалося, було вирішено. Утім, обмін повідомленнями виявився початком складної пропагандистської кампанії з боку Сталіна[127].

Судячи зі спогадів радянських командувачів, десь між 7 і 9 січня Сталін вирішив пересунути дату офензиви на 12 січня. Учені продовжують сперечатися щодо причини його рішення. Є різноманітні версії — від бажання захопити якомога більшу територію на момент початку Ялтинської конференції до прогнозу теплої погоди з дощем, яка б зробила небруковані дороги непрохідними і сповільнила просування Червоної армії. Дехто вважає, що вже 10 січня Червона армія була загалом готова до офензиви, підкреслюючи, що командири на кшталт Рокоссовського гірко нарікали на зміну планів, інші, зокрема Конєв, пізніше писали, що «не мають наміру ні мінімізувати, ні перебільшувати труднощі, які це створило для нас». Жуков узагалі не згадав ні про які труднощі, пов’язані з перенесенням початку наступу на більш ранній термін. Можливо, деякі фронти були підготовлені раніше за інші, і, врахувавши всі нюанси, Сталін вирішив прискорити темп. Щоб заспокоїти тих, хто міг поскаржитися на нову дату, та посилити моральний дух своїх військ, він збрехав своїм генералам, посилаючись на заклик союзників про допомогу.

До такого рішення його навряд чи підштовхнула телеграма Черчилля. Улітку 1944 р. Сталін відмовився взяти Варшаву і дозволив німцям винищити там польських повстанців, незважаючи на численні прохання західних союзників допомогти полякам. Можливо, він побачив у обережному запиті прем’єр-міністра шанс покращити свою позицію серед союзників, яку похитнув брак підтримки для варшавського повстання. За три дні після початку офензиви Сталін пояснив логіку своїх дій британському маршалу авіації Артуру Теддеру, заступнику Ейзенгауера, який відвідав Москву. «У нас немає договору, але ми товариші. Це правильна й водночас здорова егоїстична політика, що ми повинні допомагати один одному у важкі часи. Було б дурницею з мого боку залишитися осторонь і дозволити німцям знищити вас; адже вони повернуться проти мене, як тільки розправляться з вами. Аналогічним чином ви зацікавлені робити все можливе, щоб німці не знищили мене». Це міркування кілька років по тому відтворив Молотов, який сказав своєму другові: «Ми не дозволили німцям знищити наших союзників, коли Гітлер розбив їх в Арденнах. Це було нам невигідно». Не виключено, що Сталін справді вважав, що врятував західних союзників. Без сумніву, у Ялті він хотів, щоб вони визнали послугу, якщо не повернули борг [128].

На першому пленарному засіданні Ялтинської конференції Сталін звернувся до західних лідерів та їхніх командувачів із питанням, як іще він може їм допомогти. Він послався на запит головного маршала Теддера, який цікавився, «чи можливо було тримати Гуна [Гітлера] у напрузі... з середини березня до середини травня». Тоді він обіцяв тактичні наступальні операції обмеженої кількості радянських військ. Тепер він змінив цю відповідь, заявивши, що наступ триватиме, поки дозволятиме погода. Це була первісна стратегія Червоної армії, але зараз її виставляли як послугу для членів Альянсу.

Сталін домагався додаткових прохань від союзників. «Він продовжував говорити, що союзникам варто лише попросити — і російська армія зробить усе можливе, щоб допомогти, — писав адмірал Каннінґем у своїх мемуарах. — Проте ніхто не підхопив ідеї, що нам треба було тільки попросити в Росії те, що нам потрібно, тому, коли надійшла моя черга говорити про ситуацію з підводними