Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

човнами, я сказав, звертаючись до Сталіна, що він зробить надзвичайний внесок у війну на морі, якщо смілива Червона армія просунеться далі й захопить Данциг». У Данцигу (майбутньому Ґданську) зосереджувалося 30 % німецького виробництва підводних човнів, що було однією з головних проблем для морських операцій країн Альянсу. «Ця пропозиція, — наївно продовжував Каннінґем, — здавалося, викликала загальні веселощі, і прем’єр-міністр реготав щосили». Відповідаючи на питання Рузвельта, чи зможе радянська артилерія досягти Данцига, Сталін відповів, що це місто ще поза досяжністю, але сподівався, що скоро це станеться. Він був готовий приписати собі ще одну послугу для союзників, коли місто потрапить до радянських рук.

Зображаючи себе вірним союзником, готовим приносити в жертву свої війська чи навіть власні стратегічні інтереси, щоб допомогти західним партнерам, Сталін займав позицію, з якої міг просити їх про поступки у відповідь. Його головною метою на зустрічі залишалося спонукати союзників якнайшвидше здійснити масштабний наступ на Західному фронті. На цю мету чітко вказувала доповідь генерала Антонова. Останній також вимагав, щоб західні союзники не допустили переведення німецьких дивізій з Італії на Східний фронт і бомбили німецькі комунікаційні центри Берліна та Лейпцига, щоб розірвати німецькі лінії постачання та перекидання військ.

Це дало Черчиллю змогу востаннє спробувати відродити ідею спільного англо-американського наступу з Адріатики у напрямку Відня через Люблянський прохід. Він звернув увагу, що «було важливо з’ясувати... як саме зможе Альянс більше сприяти зміцненню Східного фронту: залишивши дивізії в Італії чи перемістившись через Адріатику на Балкани?» Жоден військовий командир, у тому числі фельдмаршал Алан Брук, не розвинув його думку. Після гірких суперечок на Мальті щодо напрямку подальшого великого наступу на Західному фронті, британські військові очільники вирішили не відходити від спільної з американцями лінії. Сталін, попри те що сам порушив питання проведення Адріатичної операції на своїй попередній зустрічі з Черчиллем, також мовчав. Прем’єр-міністр залишився на самоті. Ідею відкриття нового фронту в Адріатиці офіційно визнали мертвою[129].

Велике стратегічне питання, яке Сталін мав розв’язати в Ялті, полягало в тому, чи повинні радянські війська продовжувати шлях до Берліна, чи їм слід зупинитися на Одрі та закріпити вже здобуте. Генерал Антонов виголосив докладний звіт про досягнення Червоної армії, але на подальших планах докладно не зупинявся. Фельдмаршал Алан Брук записав у своєму щоденнику, що Антонов «зробив чудову й дуже чітку промову, але більшість із цього ми й так знали». Таке саме враження поділяв і Алек Кадоґан.

Реальність полягала в тому, що навіть якщо радянці бажали розкрити свої плани, то не могли це зробити, адже вони імпровізували на ходу. Сталін і його командири продовжували обговорювати цю проблему під час тривалих нічних сесій після завершення засідань конференції. Адмірал Кузнєцов пригадував, як він приїжджав до Юсуповського палацу о 10:00 ранку, щоб поінформувати генерала Антонова про військово-морські операції, а той, своєю чергою, інформував Сталіна про події на фронті об 11 годині. Його другий щоденний звіт відбувався орієнтовно о 21:00 або 22:00. Тоді Сталін зустрічався зі своїми командувачами, щоб обговорити ситуацію та віддати накази[130].

Наріжною проблемою, що стояла перед планувальниками Червоної армії, був тривалий опір німецьких військ у Східній Пруссії та Померанії. До початку офензиви радянцям вдалося обдурити німців, вдаючи, начебто головними напрямами їхнього наступу повинні стати Східна Пруссія та Угорщина, тоді як насправді основні радянські війська зосереджувалися на центральному секторі фронту й наступали на Берлін. Жуков водночас і здобув, і втратив від успіху цієї стратегії. Оскільки Другий Білоруський фронт на чолі з Рокоссовським наштовхнувся на жорсткий опір у Східній Пруссії і Померанії, він не міг продовжувати наступ із тією ж швидкістю, як і Перший Білоруський фронт Жукова. Двадцять п’ятого січня Сталін зателефонував Жукову по безпечній високочастотній телефонній лінії і закликав його припинити наступ, поки його наздоженуть війська маршала Рокоссовського, розташовані на правому фланзі Жукова. Проте Жуков наполягав на продовженні наступу, оскільки це дозволяло йому захопити німців зненацька і перетнути Одру, не давши їм змоги створити оборонні лінії вздовж річки. Сталін погодився.

У ході війни Сталін, котрий як головнокомандувач радянських збройних сил прямо відповідав за успіхи й невдачі Червоної армії, навчився слухати Жукова та інших генералів і сприймати їхні пропозиції серйозно. Початкове нехтування їхніми порадами в перші роки радянсько-німецької війни дорого обійшлося і йому, і країні. У вересні 1941 р. Червона армія втратила понад сорок дивізій і більше півмільйона солдатів, що потрапили в оточення біля Києва, коли, відкинувши поради Жукова, Сталін наполіг на продовженні захисту міста. Він засвоїв цей урок. Жуков, який почав війну начальником Генерального штабу Червоної армії, але був звільнений після радянських поразок у червні й липні 1941 р., знову здобув прихильність правителя в жовтні того ж року. Сталін поставив свого командира-правдоруба керувати обороною спочатку Ленінграда, а потім і Москви.

Як заступник Сталіна та повноважний представник радянського командування, Жуков відіграв неабияку роль у всіх головних битвах 1943 р.: знятті облоги Ленінграда, оточенні 6-ї армії Німеччини під Сталінградом та радянській перемозі біля Курська. Тисяча дев’ятсот сорок четвертого року він провів блискучу операцію зі звільнення Білорусі та вступу радянських військ до східної Польщі. Наступною метою став Берлін, тож і Сталін, і його найнадійніший воєначальник хотіли, щоб атака відбулася як по нотах. Двадцять сьомого і двадцять дев’ятого січня перед від’їздом до Ялти Сталін затвердив план своїх командувачів щодо наступу на Берлін. Першому Білоруському фронту маршала Жукова було доручено перетнути Одру 1—2 лютого, якраз перед початком конференції, і продовжувати наступ на Берлін, оточити столицю Німеччини з півночі. Перший Український фронт, очолюваний маршалом Конєвим, мав досягти Ельби 25—28 лютого і, напавши з півдня, взяти Берлін разом із військами Жукова. Уся операція мала завершитися першого тижня березня, перш ніж відлига зробить ґрунтові дороги непрохідними для бронетанкових підрозділів Червоної армії.

Коли Сталін доїхав до Ялти, то отримав від Жукова телеграму із благанням про допомогу. Тридцятого січня авангард військ Жукова дійшов до Одри. Вони перейшли її на марші та встановили плацдарм на західному березі. Проблема полягала в тому, що і правий, і лівий фланги Жукова залишалися відкритими для можливої німецької контратаки. Його правий фланг простягався на 150 кілометрів і був практично беззахисним перед можливими німецькими контратаками. Жуков просив Сталіна наказати командувачам сусідніх фронтів, маршалам Конєву і Рокоссовському, прискорити просування. Утім, Сталін не поспішав відповідати на цей крик про допомогу. Він мало що міг зробити, щоб прискорити просування радянських військ у Східну Пруссію. Як і Другий Білоруський фронт, очолюваний Рокоссовським, так і Третій Білоруський фронт на чолі з генералом Іваном Черняховським, молодою тридцятивосьмирічною зіркою радянської військової еліти, застрягли у Східній Пруссії, не зумівши зламати німецький опір у цьому районі[131].

Першого дня Ялтинської конференції радянські газети опублікували наказ Сталіна, який вітав війська Третього Білоруського фронту із захопленням міст Ландсберґ і Бартенштайн у Східній Пруссії. Ландсберґ, розташований на перехресті залізничних та автомобільних маршрутів, був важливим оборонним бастіоном німців. Упродовж століть він стояв на шляху російських армій, що боролися зі своїми західними конкурентами за контроль над Східною Європою. У лютому 1807 р. місто стало свідком жорстокої