Читати книгу - "Ініціація"

— У нас інша робота!

— От же ви — суки! — само вихопилося. Їй-богу!

І кінець комунікаціям! Охоронці демонстративно повернулися до мене спинами: стояли, балабонили поміж себе про тачку, яка видає сотню за п’ять секунд…

— А щоб вас ніхто ніколи не полюбив! — кричу в спини. Спочатку хотіла вигукнути: «Щоб вам ніхто не приніс пігулку, від якої залежить ваше життя». Та свідомість підкорегувала на більш вагоме.

— Забирайся, бо поліцію викличемо! — Охоронці психують, сіпаються.

Нащо мені поліція? Іду геть. Маршрут спонтанний, безглуздий — до лаври, лаврою до джерел Антонія і Феодосія, від них спущуся до Дніпра, до води, наче я і не людина зовсім і навіть не білий вітрильник «Рома-Роза» — некерований порожній човник, який знесе течією.

Вечір лізе під шкіру не прохолодою — прикрощами. На лаврському подвір’ї вічно неситі голуби в прямій атаці нападають на полишений кимось кусень хліба, фатально програють феєричним стратегам — горобцям, що підлітають несподівано, нізвідки, прориваються до хліба на бриючому, прямо поміж голубів, вихоплюють здобич, зникають приголомшливо швидко.

— А ви на що сподівалися? — кидаю дурним голубам не хліб — слово. Іду з лаврського двору до отвору, за яким дніпровськими схилами можна спуститися до джерел.

— Ромо-Розо!

Що? Зупиняюсь, боюся обернутися. Мені ж просто почулося? То вітер, глюки, нерви… Завмираю. Ворухнутися несила, та чую кроки. Ближче, ближче. І так страшно: наче померти і не побачити, хто тебе вбив. Озираюся рвучко — Блек уже поряд, за метр. Зупиняється, дивиться на мене так, як небайдужий поціновувач дивився б на Мону Лізу.

— Ти… впав із неба? — шепочу.

— Ішов за тобою.

— Ішов?.. — перепитую спантеличено.

— Від Діниного дому.

— Ти був у Діни?

— Допомагав їй зібратися, проводив до аеропорту, а вже на летовищі Діна згадала, що не вимкнула комп.

— Ти повернувся до Діниної квартири, вимкнув комп, вийшов і побачив мене?

— Ти така грізна. — Блек усміхається, а мені лиш одне: він ішов за мною. За мною.

— Чому не наздогнав мене ще там, біля Діниного дому?

— Хотів дізнатися…

— Що?

— Чи підеш туди, куди я вів тебе подумки.

Замовкаю. Дивлюся на мужчину, який став моїм світом. Його слова до біса дивні, і хоч я сама така — непересічна, неординарна і самобутня, — не розумію тих слів, і то так пригнічує, наче невидимий зв’язок наш руйнується прямо на очах.

— І куди ти вів мене подумки?Сюди?

Блек змахує рукою, показуючи в бік Дніпра, помічаю джутовий ланцюжок на його зап’ястку: якір хитається. Дивлюся на ланцюжок, чую голос Блека:

— Чому ти не називаєш мене Богданом, Ромо-Розо? За ці дні впевнилася в тому, що Бога нема?..

Він дивиться в душу. Не хочу відповідати! Не зараз. Щира відповідь можлива лише в фіналі довгого розбурханого одкровення, де будуть згадані усі: і мама з татом, і Ромка з ротвейлерами, і мої колишні, навіть файний данський хлопець Нілс, і Валентина з волонтерами, і гроші, якими відкуповувалася від походів до поранених воїнів, і мої амбітні плани, і дід Реформаторський, і Улька зі своїм хтивим бойфрендом Тимуром, і весь білий світ, і мир, і війна…

— Що там? — дивлюся в бік Дніпра. — Чому ти вів мене туди?

Не відповідає. Бере за руку: його долоня тепла і трохи волога, ніби Блек хвилюється. Веде до джерел, повз них виходимо до підніжжя дніпровських круч, і хоч Дніпро — ось він, поряд, та недосяжний: щоби до нього дістатися, слід перетнути Набережне шосе, а ним мчать сотні автівок, а позаяк зараз вечір, темно і похмуро, їхній потік перетворюється на нездоланну вогняну ріку. Ми ж не намагатимемося її здолати, правда ж? Пішохідний перехід неподалік.

— Пішохідний перехід неподалік, — вимовляю.

Блек лише міцніше стискає мою руку, першим ступає на проїжджу частину шосе, веде непевну вертикаль у суцільній автомобільній горизонталі: крок, другий… Шаленію від страху. Мені б бігти геть, до іншої води, до джерел, кричати святій воді: «Він божевільний! Божевільний і хворий! Хоче, аби ми померли! А нащо?! Не хочу!» Суну слідом. У мізки б’є: то ініціація. Перевірка, іспит: чи буду поряд завжди? Я хочу! Але мені до біса страшно, і не розумію, в чому сенс. Зламати під колесами автівки кістки, хребет, голову? Скути себе в одне ціле диким страхом, відчайдушною зневагою до життя, хвалькуватою пихою? Не розумію його. Тільки одне: мене теж важко зрозуміти. Сама себе не розумію часом. І зараз, особливо зараз.

— Коли ви вже повиздихаєте, падли обдовбані?! — верескливо кричить нам з яскраво розмальованої малолітражки немолода пані. А я думаю не про те, що нині багато жінок за кермом, і сама би хотіла, навіть уявляла, як кермую маленькою «Мікрою». Жовч у мізки: сука! Просто сука! Не треба таврувати мене. Ти про мене нічого не знаєш!

— Пробка, — каже Блек, коли опиняємося на протилежному боці Набережного шосе, і тільки тепер помічаю: машини ледь сунуть. Так, пробка. Не помітила з переляку.

Кидаю на Блека швидкий ошелешений погляд, прошу тільки одного: хай не помітить мого страху! Хай повірить: ініціацію пройшла, назавжди в його житті. Удень і вночі, у пустощах і справах, і тут, у пробці. Та страх не йде, вчепився, тримає, і хочеться тільки одного — присісти, перепочити, бо ноги тремтять.

Блек щедрий. Мовчить, не ставить незручних запитань. Веде до Дніпра — дячить. Так несподівано дячить, що перехоплює подих, бо біля води — човен. Звичайний дерев’яний човен із двома широкими веслами. Блек першим заплигує до човна, простягає мені руку… Мені б сказати: «Та весна ж, холодно. Крига тільки нещодавно скресла. І вже темно. Хіба час для прогулянок на човнику? Ми куди? Уздовж набережної? Серйозно? Ми ж померзнемо. Я от уже…» Та в мізках — красива романтична картинка з телевізора: сонце, синя вода, човен, рипучі весла, двоє радісних, збуджених. Це про мене. Про нас. Прямо зараз. Довіряюся. Кладу змерзлі пальці в долоню Блека: уздовж набережної? Хоч на край світу! Блек допомагає мені вмоститися на носовій лаві човника, сам усаджується на середній, біля весел.

— Додому? — питає буденно.

Картинка прояснюється остаточно: і вже — сонце, і вода — синя, і закоханий хлопець хвилями, як на руках, понесе кохану додому. Реальність відмовляється вірити, їсть мозок: «Цей худий гребтиме аж до Лівого берега? Він часом не хворий на всю