Читати книгу - "Книга кладовища"

— Як ти думаєш, він з релігійної родини? — запитав якось у вчительській пан Кірбі. Він перевіряв твори.

— Хто? — перепитала пані МакКіннон.

— Овенс із 8-Б.

— Такий високий, спортивний хлопчик?

— Та ні, він середнього зросту.

Пані МакКіннон знизала плечима.

— А що?

— Він усі завдання пише від руки, — відповів пан Кірбі. — Гарним почерком. Колись про такий казали — каліграфічний.

— І це наводить на думки про релігійність?..

— Він каже, що в них немає комп'ютера.

— І?

— І телефону теж немає.

— Я не розумію, чого це все має свідчити про релігійність, — прокоментувала пані Кірбі, яка після заборони курити у вчительській взялася плести і саме сиділа та плела дитячу ковдру (щоправда, ні для кого конкретного).

Пан Кірбі знизав плечима:

— Він розумний хлопчик. Просто є речі, яких він не знає. І з історією трохи негаразди, він любить додавати вигадки, яких немає у книжках.

— Наприклад?

Пан Кірбі закінчив перевіряти твір Овенса й поклав аркуш на стос інших робіт. І коли привід обговорення зник з безпосереднього поля зору, тема враз видалася непевною і неважливою.

— Та, всяке, — відповів учитель і забув про це. Так само, як і забув внести Овенса до класного журналу. І так само у всій шкільній базі даних його ім'я ніде не фігурувало.

Він був зразком легкого забування, і про нього забували, і майже весь вільний час він проводив на задніх партах аудиторії англійської біля поличок, заставлених книжками, чи у шкільній бібліотеці, великій кімнаті, заставленій книжками і старими кріслами, де Ніх читав із таким же запалом, з яким деякі діти їдять.

Про нього забували навіть інші діти. Ні, коли він сидів перед ними, вони про нього пам'ятали. Та коли Овенс зникав з поля зору, з думок він вивітрювався теж. Про нього не згадували. Не було потреби. Якби хтось попросив усіх учнів 8-Б заплющити очі й назвати поіменно всіх двадцятьох п'ятьох хлопчиків і дівчаток їхнього класу, імені Овенса серед них не було б. Його присутність була майже потойбічною.

Але, звісно, якщо він стояв поруч, усе було інакше.

Ніку Фартінгу було дванадцять, але він цілком зійшов би (а інколи й сходив) за шістнадцятирічного: високий хлопчисько з кривою посмішкою і браком уяви. Характер він мав практичний, вправно крав у крамницях, подеколи хуліганив, і його мало хвилювало, що про нього думають інші діти, поки ті — всі менші від нього — робили те, що він їм казав.

А попри те, в нього була подружка. Її звали Морін Квіллінг, але всі кликали її Мо. Вона мала худорляву статуру, бліду шкіру, світло-русяве волосся, водянисто-блакитні очі й гострий цікавий ніс. Ніку подобалося красти, але що саме красти, вирішувала Мо. Нік міг когось побити, робити боляче чи лякати, але кого саме — підказувала Мо. За її власними словами, вони були ідеальною командою.

Вони сиділи в кутку бібліотеки й ділили відібрані у семикласників гроші. Ці двоє збирали щотижневу данину з восьми-, дев'яти- й навіть кількох одинадцятикласників.

— Малий Сінгх досі не віддав борг, — сказала Мо. — Треба його знайти.

— Так, — підтримав Нік, — він поплатиться.

— Що він там поцупив? Диск?

Нік кивнув.

— Натякни йому, що він збився з доріжки, — сказала Мо, яка любила вдавати з себе круту телегероїню.

— Легко, — відказав Нік. — Ми хороша команда.

— Як Бетмен і Робін.

— Радше як доктор Джекіл і містер Хайд, — мовив той, хто доти сидів на стільці біля вікна й читав, а тепер підвівся і вийшов із зали.

Пол Сінгх з похмурими думками й запханими глибоко в кишені руками сидів на підвіконні у роздягальні. Він витягнув одну руку, розкрив долоню, подивився на жменю фунтових монеток, похитав головою і знову стис монетки в кулаці.

— На ці гроші чекають Нік і Мо? — запитав хтось, і Пол аж підскочив, розсипавши монетки по підлозі.

Новоприбулий допоміг Сінгху їх зібрати. Полу здалося, що він уже десь бачив цього старшого хлопчика, але не міг пригадати, де, тому він спитав:

— Ти з ними? З Ніком і Мо?

— Ні. Як на мене, вони відразливі, — відказав той, заперечливо похитавши головою, і після паузи додав: — Насправді я прийшов дещо порадити.

— І що ж?

— Не плати їм.

— Легко тобі говорити.

— Бо мене вони не шантажують?

Хлопчик подивився на Пола, і той присоромлено відвів очі.

— Вони силою чи погрозами змусили тебе вкрасти для них диск. І сказали, що як не віддаватимеш кишенькові гроші, то все стане відомим. Вони зняли тебе на камеру в процесі крадіжки чи що?

Пол кивнув.

— Просто відмовся, — провадив хлопчик. — Не віддавай грошей.

— Вони мене приб'ють. І вони сказали…

— Натякни, що поліція і шкільне керівництво значно більше зацікавляться парочкою школярів, які змушують молодшокласників красти й віддавати свої кишенькові гроші, ніж малим, якого присилували поцупити диск. Скажи, що поскаржишся в поліцію, якщо вони тебе зачіпатимуть. І що ти записав усю цю історію, і якщо з тобою щось станеться, будь-що, друзі відправлять копії поліції та шкільній раді.

— Але… Я не зможу, — стояв на своєму Пол.

— Тоді віддаватимеш їм кишенькові до кінця школи. І боятимешся.

Пол задумався.

— А чого б одразу не поскаржитися в поліцію?

— Можна й так.

— Спочатку спробую по-твоєму, — відповів Пол і всміхнувся. То була не надто широка усмішка, але все-таки усмішка, перша за останні три тижні.

І Пол Сінгх пояснив Ніку Фартінгу, що більше не платитиме йому, розказав, з якої причини, розвернувся і пішов геть, а той лише стояв мовчки, стискаючи й розтискаючи кулаки. А наступного дня ще п'ятеро одинадцятирічних школярів зустріли Ніка на майданчику і почали вимагати свої гроші, всі, що він відібрав за останній місяць, інакше вони поскаржаться в поліцію. Тепер Нік Фартінг був дуже, дуже нещасним юнаком.

— Це все через нього. Самі б вони до цього ніколи не допетрали. Треба його провчити, і тоді стерегтимуться всі.

— Кого? — спитав Нік.

— Того, що постійно читає у бібліотеці. Ніка Овенса.

Нік повільно похитав головою.

— Це хто?

— Я тобі покажу, — відповіла Мо.

Ніх звик бути непомітним і лишатися в тіні. Якщо зазвичай ніхто на вас уваги не звертає, погляди у ваш бік стають напрочуд помітними, як і будь-яка увага. Коли для людей ви практично невидимка, то неможливо проігнорувати те, що за вами стежать.

Вони