Читати книгу - "Королева пустелі"

Тим часом посилився вітер, з долини почав підніматися густий туман. Щоб дістатися до «жандарма», їм треба було проповзти вздовж гострого, як лезо, краю перевалу. Далі вони прив’язали мотузку Ульриха до каменя, дуже обережно спустили його на пологу «поличку» під нависаючим виступом, звідки він би спробував видертися на виступ. Ульрих промучився кілька хвилин й у відчаї відступив: скеля не лише видавалася вперед і вниз, а ще й порода була крихкою. Далі вони спробували підступитися до дальнього краю цієї башти, де згори вниз спускався майже вертикальний жолоб гладенького, як скло, льоду. Цей шлях теж виявився нездоланним. Вони опинились у безвиході за якихось 15 метрів до верхівки хребта. Лишився єдиний вихід, і він їх зовсім не радував — вертатися назад урвищем, та ще й у жахливу погоду. Вітер скидав на них маленькі сніжні лавини, а за півгодини спуску туман став таким густим, що не було видно нічого, крім кам’яної стіни перед очима. Ґертруда писала: «Я пам’ятатиму кожен дюйм тієї скелі, доки жива».

Успішно здолавши вертикальну розщелину, вони вийшли на вузеньку поличку, що тягнулася круто вниз. Там усі поприв’язували себе мотузками до каменя й буквально скотилися на два з половиною метра вниз сніговою кручею (інакше спуститися було неможливо.) Вони трималися за закріплену мотузку, але, засліплені туманом, відчували, що буквально летять назустріч смерті. Було близько шостої вечора. Ще дві години вони продиралися крізь шторм, який дедалі посилювався.

«Ми стояли біля великої „колони” на вершині кам’яної башти, коли раптом пролунав тріскіт, і з каменя вирвався синій спалах. Мій льодоруб аж підстрибнув у мене в руці, і навіть крізь рукавицю я відчула, як розігрівся метал, — невже це можливо? Наступної миті блискавка знову вдарила в нашу скелю... ми купою покотилися вниз по розщелині, повстромлювали наші льодоруби в якесь багно й поспіхом відбігли від них. Не надто приємно носити в руці персональний громовідвід».

Далі йти було неможливо, і група провела наступні кілька годин посередині схилу, у самому серці грози. Іншого вибору не було. Вони втиснулися в якусь щілину, де Ґертруда як могла, закріпилася біля дальньої стінки. Ульрих сів їй на ноги, щоб зігріти їх, Гайнрих вмостився нижче, і вони обоє гріли свої ноги у власних рюкзаках. Кожен з них окремо прив’язався до кам’яного виступу над головою на випадок, якщо удар блискавки виб’є когось із розщелини. У страшенній тісноті можна було соватися не більше, як на кілька сантиметрів, [від сидіння в одній позі] тіло затерпало, і це було справжніми тортурами. «Золоте правило — не пити бренді, бо ти відчуваєш реакцію пізніше звичного. Я це знала й наполягала на цьому». Ґертруда засинала «досить часто», прокидаючись від ударів грому й спалахів блискавки, попри все вражаючись силі грози й тому, як від ударів блискавки кам’яні глиби потріскують і шиплять, наче дрова у печі. «Я все одно вже нічим не могла захиститися, тому розслабилась і насолоджувалася бурхливою красою шторму... і всіх жахливих і прекрасних явищ, які трапляються в горах... Нарешті гроза минула, і на небі заблищали зірки. Між 2-ю і 3-ю годинами зійшов крихітний півмісяць».

Вони з нетерпінням чекали сонячного тепла, але світанок знову приніс сліпучу імлу й вітер зі снігом. Альпіністи вибралися зі щілини, скорчившись від холоду. Ґертруда з’їла п’ять імбирних галет, дві плитки шоколаду, скибку хліба з клаптиком сиру й жменю родзинок; тепер вона дозволила собі столову ложку бренді. У наступні кілька годин три самотні фігури пробиралися крок за кроком, тримаючись за слизькі обледенілі мотузки, засліплені туманом і штормовим вітром, який крутив навколо них снігові смерчі. Лощини перетворилися на водоспади. Не встигала Ґертруда прорубати сходинку в кризі, як вона наповнювалася водою. В екстремальних ситуаціях Ґертруді якось вдавалося відключатися від фізичних страждань і рухатися далі. Ця екстраординарна здібність тепер допомогла їй проявити мужність на межі людських можливостей. «Коли справи йдуть украй погано, ти перестаєш на них зважати. Ти стискаєш зуби й борешся з долею... Я лише один раз подумала про небезпеку, та й то на подив спокійно».

Мить, про яку згадує Ґертруда, настала пізніше, коли всі троє, один за одним, зірвались у прірву і летіли, поки мотузка не натягнулась і не утримала їх з різким смиком, дивом не переламавши ребра. Вони подумали, що найгірше — позаду, і помилились. Найстрашнішим ворогом виявився короткий покатий і вкритий льодом схил, що оперізував підніжжя кам’яної башти. По ньому було достатньо важко підніматися цілу вічність тому (а насправді лише вчора!); а тепер десятисантиметровий шар снігу сховав усі розщелини й виступи. Поряд струменів водоспад мокрого снігу. Обидва чоловіка — Ульрих біля Ґертруди, Гайнрих трохи нижче — самі ледь-ледь трималися, а в радіусі трьох метрів не було жодного виступу, за який можна було б ухопитися. «Справи були кепські... Я прив’язала кінець мотузки до каменя трохи нижче (мене), тож користі від неї було мало. Але інших ідей не було. Ця скеля виявилася мені не під силу. Я віддала свій льодоруб Гайнриху і сказала, що мені не лишається нічого, крім як падати».

У стані граничного напруження Ґертруда діяла нерозсудливо. Гайнрих не встиг закріпитись, як Ґертруда вже стрибнула. Зв’язані між собою, вони удвох полетіли шкереберть по крижаному коридору. Але Ульрих, який теж почув, що вона збирається падати, встиг устромити свій льодоруб у тріщину, вчепився в нього однією рукою й утримав двох товаришів іншою. Пізніше він сам не міг повірити, що зробив це. «Ми ледь не загинули, і мені було соромно за свою роль у цій ситуації. То була мить, коли я подумала, що нам не судилося вибратися живими».

Ґертруда відчувала лютий біль у плечах і спині, можливо, через розірваний м’яз. Усі троє промокли наскрізь і тремтіли від холоду. День добіг кінця. О восьмій вечора їм іще належало перетнути кілька ущелин і спуститись по сераку — лише тоді вони були б у безпеці. Серак — крижаний бар’єр, що утворюється на нижній межі льодовика — надзвичайно небезпечний для проходження, бо перебуває в постійному русі і може обвалитися будь-якої миті. Його категорично не можна перетинати вночі. Але усі були у відчаї. Півгодини вони намагалися розпалити багаття вогкими сірниками, прикриваючись від вітру наскрізь мокрою Ґертрудиною спідницею. Кинувши цю безнадійну справу, вони почали навпомацки пробиратися крізь непроглядну темряву, і Гайнрих