Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"

Старі меблі й домашнє начиння в кутку, розсунуті фусума між кімнатками, вузенька постіль під закіптявілою стіною і вечірнє кімоно на гачку — все це разом здалося Сімамурі лігвом лисиці-чародійки[2].

Комако запропонувала Сімамурі один-єдиний дзабутон, а сама сіла на постіль.

— Ой, яка я червона! — здивувалася вона, глянувши в дзеркало. — Невже я така п’яна?

А потім понишпорила на комоді.

— Ось мої щоденники, — мовила до Сімамури.

— Ого, скільки їх!

Поряд зі щоденниками на комоді стояла маленька скринька з цигарками.

— Гості частують, а я кладу їх у рукав або запихаю за пояс, тому вони трохи зім’яті. Зім’яті, але не брудні. Яких тільки гатунків тут нема! — Спершись рукою на татамі, Комако розгорнула свої трофеї. — А от сірників нема. Та вони й зайві, бо я перестала курити.

— Чудово! А як із шиттям?

— Часу обмаль. Гостей багато. Всі спішать милуватися золотом осіннього листя.

Комако обернулась і прибрала з-перед комода шитво.

Комод з чудовим візерунком деревини — мабуть, пам’ятка з часу перебування в Токіо — й коштовна червона лакована скринька були такими ж, як у мансарді вчительчиного будинку, схожого на стару паперову коробку; серед цих злиднів вони видавалися зовсім недоречними.

Від лампочки до постелі тягся тонкий шнурок.

— Коли перед сном кінчаю читати, смикаю за нього й гашу світло.

Граючись цим шнурком і чомусь бентежачись, Комако сиділа статечно, як одружена жінка.

— Ти як лисиця-чародійка, що збирається заміж.

— Справді.

— І в цій кімнаті тобі доведеться жити чотири роки?

— Півроку вже минуло. Промайне і решта.

Розмова поволі згасала. Знизу доносилося дихання сонних людей, Сімамура заквапився додому.

Перш ніж зачинити за ним двері, Комако висунула голову, глянула на небо.

— Хмари віщують сніг… Кінчилася вже золота осінь, — сказала вона.

А коли вийшла надвір, згадала вірш:

Багряне листя не опало,

Та сніг іде,

Бо ця хатина в горах.

— Ну, на добраніч!

— Стривайте! Я вас проведу. До готелю.

Та Комако зайшла і в номер.

— Лягайте, добре? — сказала вона й кудись зникла. За хвилину повернулася з двома склянками холодного саке й звеліла:

— Пийте! Пийте, кажу!

— Де ти роздобула?

— Я знаю, де роздобути.

Вона, певно, вже встигла випити, коли наливала саке з бочки в склянки. Хміль, видно, вдарив їй у голову. Втупивши важкий погляд у саке, що переливалося через край, вона сказала:

— У темряві воно не п’ється…

Сімамура одним духом вихилив склянку, що її подала Комако.

Від такої порції годі було сп’яніти, та Сімамура, видно, перемерз надворі, і його занудило, розморило. Відчувши, що йому погано, він заплющив очі й приліг. Комако заметушилась коло нього. Незабаром гаряче жіноче тіло заспокоїло його, як мати дитину.

Комако була з ним несміливою, горнула його до себе так, як юна дівчина чужу дитину. Підвівши голову, вона, здавалось, стежила, як засинає те маля.

Через деякий час Сімамура проказав:

— Ти добра дівчина…

— Чому? Чим це я добра?

— Ти добра дівчина…

— Ну навіщо таке казати! Які ви капосні! Схаменіться! — вигукнула вона уривчасто, немов жбурляючи слова йому в обличчя, і відвернулась.

Потім захихотіла.

— Ніяка я не добра! Прикро мені, прошу вас, їдьте додому. Мені тепер і вдягти нічого. Хотілося приходити до вас щоразу в новій одежі. А де її взяти? Оце кімоно я позичила в подруги. Погана я, правда?

Сімамура не знайшов, що відповісти.

— Що ви знайшли в мені доброго? — Голос Комако зів’яв. — Коли я вас уперше зустріла, то подумала — от неприємна людина… І справді — хто б посмів так зухвало зі мною говорити? Ви мене так принизили!

Сімамура похнюпився.

— А ви знаєте, чому я досі про це не згадувала? Бо коли жінка таке каже, то це вже кінець.

— Та нічого…

— Ви так гадаєте?

Комако довго мовчала, немов оглядалася на пережите, її невгамовне єство захлюпнуло його хвилею тепла.

— Ти добра жінка…

— Що значить — добра?

— Добра жінка…

— От дивна людина! — Комако відвернула голову вбік, вона хотіла потерти підборіддям плече, потім зіперлася на лікоть, підвела голову. — Що ви маєте на увазі? Що?

Сімамура здивовано глянув на неї.

— Скажіть, ви заради цього приїжджали до мене? Отже, ви з мене сміялися? Таки сміялися?!

Розпашіла Комако прикипіла до нього поглядом — ждала відповіді. Та нараз її обличчя зблідло, плечі затрусилися від нестримного гніву, а з очей закапали сльози.

— Як прикро! Як прикро!

Вона сповзла з постелі й сіла до Сімамури спиною.

Раптовий здогад, що Комако хибно його зрозуміла, кольнув його в серце. Та Сімамура мовчав, заплющивши очі.

— Як мені сумно! — прошепотіла Комако і, припавши головою до колін, зіщулилась у клубок.

Виплакавшись, вона взялася штрикати татамі декоративною шпилькою, але за хвилину несподівано вийшла з кімнати.

Сімамурі несила було її затримати. Його мучило сумління, адже правда була на її боці.

Та невдовзі Комако нишком повернулася й тонким голосом покликала з-за сьодзі:

— В купальню підете?

— Що ж, можна…

— Пробачте, я все передумала.

Вона не збиралась заходити в номер, а тому Сімамура, прихопивши рушника, вийшов у коридор. Комако похнюплено спішила попереду, наче спійманий злочинець. Та зігрівшись у теплому басейні, вона аж надміру розвеселилася. Про сон не могло бути й мови.

Наступного ранку Сімамуру розбудив спів «Утаї».

Якийсь час він лежав мовчки й дослухався. Комако, що сиділа перед дзеркалом, обернулася і, всміхаючись, сказала:

— Це в номері «Слива». Мене вчора після бенкету запрошували туди.

— Це хто, гурток любителів «Утаї»?

— Начебто.

— Сніг падав?

— Ага. — Комако встала й розсунула сьодзі. — Кінець багряної осені.

З сірого неба, обрамленого вікном, спадали донизу великі лапаті сніжинки, схожі на пелюстки півоній. Незвичайна тиша облягла землю. Заспаний Сімамура невидющими очима дивився на сніг.

Виконавці «Утаї» забили в барабан.

Пригадавши, як торік його зачарував уранішній сніг у дзеркалі, Сімамура перевів погляд на туалетний столик. У дзеркалі холодні пелюстки здавалися ще більшими, ніж були насправді. Спадаючи вниз, вони залишали плетиво білих ліній навколо Комако, що сиділа з розкритим коміром і витирала шию рушником.

Її шкіра була такою чистою, наче Комако щойно викупалася. Сімамура не міг повірити, що це та сама жінка, яка недавно образилась на його непродумані слова, сказані несамохіть. Сімамурі чогось стало сумно.

Далекі гори, що кожного дня втрачали своє червоно-буре забарвлення, наче ожили, заясніли від першого снігу.

У гаю, обсипаному білим пухом, вирізнялася кожна криптомерія. Дерева стояли серед снігу, встромивши в небо гострі вершини.

В снігу прядуть, у снігу тчуть, у сніговій воді промивають, на снігу вибілюють. Усе в снігу