Читати книгу - "Виховання почуттів"

— Катріна сказала мені, що ти хочеш щось…

— Еге ж, то правда! Я хотіла вам сказати…

Це «ви» здивувало його; вона замовкла, і він запитав:

— Ну, що саме?

— Я вже не знаю. Забула! Чи правда, що ви їдете?

— Атож, зараз.

Вона перепитала:

— Ой, зараз?.. Назовсім?.. Ми більше не побачимось? — її душило ридання. — Прощай! Прощай! Поцілуй мене!

І вона стиснула його в палких обіймах.

Частина друга

І

Коли Фредерік зайняв своє місце в глибині екіпажа і диліжанс рушив, одностайно підхоплений п'ятіркою коней, його затопило якесь сп'яніння. Як архітектор створює план палацу, так він заздалегідь обдумував своє життя. Він заповнив його вишуканістю і пишнотою; воно здіймалося до небесної височини; всього в ньому було вдосталь, і споглядання того життя так захопило його, що довколишній світ для нього зник.

Аж у кінці сурденського пагорка він пробудився од марень і спустився на землю. Проїхали всього п'ять кілометрів, не більше. Це його обурило. Він опустив віконце, щоб дивитися на дорогу. Кілька разів запитував кондуктора, коли точно вони приїдуть. Однак поступово заспокоївся і сидів у своїм кутку з одкритими очима.

Ліхтар, почеплений на передку, освітлював крупи корінників. Попереду він бачив лише гриви решти коней, що коливалися, немов білі хвилі; од кінського дихання пообіч запрягу валувала пара; залізні ланцюжки збруї дзеленькали, в рамах деренчали шибки, і важкий екіпаж розмірено котився по бруківці. То тут, то там видніла якась повітка чи самітний заїзд. Часом, коли проїжджали село, полум'я від печі в пекарні освітлювало коней і страхітливі силуети пробігали по муру протилежного будинку. На станціях, поки перепрягали коней, на хвилину запановувала глибока тиша. Хтось тупцявся по дахові екіпажа, під брезентом, а на Ганку стояла жінка, затуляючи рукою свічку од вітру. Потім кондуктор вистрибував на приступку, і диліжанс рушав далі.

В Мормані почули, як годинник вибив чверть на другу.

«Отже, сьогодні, — подумав Фредерік, — таки сьогодні, вже скоро!»

Але поволі його надії і спомини, Ножан, вулиця Шуазель, пані Арну, матір — усе перемішалося.

Його розбудив стукіт коліс по дерев'яному помості: переїжджали Шарантонський міст, це був Париж. Тоді його супутники поскидали один — картуза, другий — фулярову хустку, наділи капелюхи й завели розмову. Перший, червоновидий здоровань у оксамитовім сюртуку, був купець; другий вибрався в столицю, щоб порадитись із лікарем, і Фредерік, раптом злякавшись, чи не потурбував, бува, уночі хворого, став просити вибачення, — так щастя розчулило його душу.

Вокзальна набережна була, видно, затоплена, довелося їхати далі навпростець, і знову почалися поля. Вдалині диміли високі фабричні димарі. Потім екіпаж повернув на Іврі. Виїхали на якусь вулицю; несподівано Фредерік побачив склепіння Пантеону.

Порита рівнина скидалася на якісь руїни. Довгою смугою випинався фортечний мур; уздовж хідників, що тягайся обабіч дороги, стояли молоденькі, іще без крон, деревця, обгороджені штахетами, в яких стирчали цвяшки. Фабрики хімічних виробів перемежовувалися складами дров'яників. За високими прочиненими ворітьми, як ті, що бувають на фермах, виднілися огидні двори, повні всілякого мотлоху, з брудними калюжами посередині. На довгих трактирних будинках кольору бичачої крові у простінках між вікнами другого поверху можна було бачити два складені навхрест більярдні киї у вінку із намальованих квітів; то тут, то там бовваніли наполовину збудовані, занедбані хатки. Далі з обох боків суцільною смугою тягнулися будинки, і на їхніх голих фасадах велетенська бляшана сигара вказувала на тютюнову крамницю. За вивіску баби-повитухи правила статечна дама в чепчику, що колисала немовля, сповите в стебновану ковдру, оздоблену мереживом. Роги будинків укривали майже зовсім пошматовані афіші, які тріпотіли на вітрі, неначе лахміття. Проходили робітники в блузах, проїжджали вози з барилами пива, фургони пралень, хури з м'ясом; сіялась мжичка, ставало холодно, в тьмяному небі — ані зірочки, але з імли сяяли очі, які для нього були варті сонця.

Перед заставою довелося зупинитися ненадовго, бо торговці яйцями, ломовики та ціла отара овець захаращували всю дорогу. Вартовий, накинувши каптура, ходив перед своєю будою, щоб зігрітися. Акцизний чиновник вибрався на імперіал, і почувся пронизливий сигнал поштового ріжка. По бульвару екіпаж подався клусом, — постукували орчики, метлялися посторонки. В вогкому повітрі на довгім пужалні цвьохкав батіг. Кондуктор голосно викрикував: «Гей там! Стережіться!» — і підмітальники відходили вбік, пішохідці сахалися назад, болото бризкало по вікнах диліжанса; назустріч траплялися вози, кабріолети, омнібуси. Нарешті показалася решітка Ботанічного саду.

Жовтаві води Сени піднялися трохи не до настилу мостів. Од річки тягнуло прохолодою. Фредерік вдихав її на повні груди, смакуючи благодатне паризьке повітря, що, напоєне любов'ю, здавалося джерелом розумової наснаги; він розчулився, побачивши першого фіакра. І все йому було любе — навіть устелені соломою пороги винних погребів, навіть чистильники взуття з їхніми скриньками, навіть прикажчики, що біля бакалійних крамниць струшують жаровні для кави. Хапливо пробігали жінки під парасольками; Фредерік висовувався в віконце, щоб розгледіти їхні обличчя, — адже випадок міг привести сюди й пані Арну.

Тягнулася низка крамниць, юрба густішала, гомін гучнішав. Проїхавши набережну Святого Бернара, набережну Турнель і набережну Монтебелло, вже простували по набережній Наполеона; Фредерік захотів побачити вікна своєї квартири, та вони були далеко. Потім по Новому мосту знову переїхали через Сену, дісталися до Лувра, а далі вулицями Святого Гонорія, Круа-де-Пті-Шан та Булуа опинилися на вулиці Чаплі й заїхали в готельний двір.

Щоб продовжити втіху, Фредерік одягався якомога повільніше і навіть пішов на бульвар Монмартр пішки; усміхаючись на саму думку, що зараз же знову побачить на мармуровій плиті дороге ім'я, він звів погляд. Ні вітрини, ані картин! Нічогісінько!

Він кинувся на вулицю Шуазель. Пан і пані Арну там уже не мешкали, замість воротаря сиділа якась сусідка; Фредерік почекав на нього; нарешті він з'явився — це був не той. Адреси їхньої він не знав.

Фредерік зайшов до кафе і за сніданням пробував найти довідку в «Торговому альманасі». Там виявилося триста різних Арну, але Жака Арну не було! Де ж вони мешкають? Пеллерен повинен би те знати.

Фредерік подався в найдальший кінець передмістя Пуассоньєр, до його майстерні. При дверях не було ні дзвоника, ні молотка; він кілька разів щосили постукав кулаком, кликав, гукав. Йому відповіла порожнеча.

Тут нагадав він про Юссоне. Та де розшукати таку людину? Якось Фредерікові випало проводити приятеля до того дому, де жила його полюбовниця, — на вулицю Флерюс. Дійшовши до тієї вулиці, Фредерік похопився, що не знає, як звуть оту дівчину.

Він