Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

необачно повівся з пані Грем. Було очевидно, що вона любить мене – можливо, стомившись від містера Лоренса, вона хотіла знайти в мені заміну; звичайно, якби я менше любив і поважав її, то це, може, і задовольнило б мене, але зараз гаданий контраст між її зовнішньою видимістю і внутрішнім бажанням був такий болісний для мене, що я вже нічого не хотів.

Проте мені було цікаво знати, яке пояснення приготувала вона для мене, у чому зізналася б і як виправдовувала б свою поведінку. Хотілося дізнатися, що в ній треба зневажати, а чим захоплюватися, жаліти її чи ненавидіти, – і я вирішив ще раз побачити її. Я піду до неї й отримаю відповіді на всі запитання. Звичайно, я втратив її назавжди, та нестерпною була для мене думка про те, що ми так недобре розлучилися під час останнього побачення. Той останній її погляд запав у моє серце; я не міг його забути. Але яким же дурнем я був! Хіба ж не обдурила мене вона, хіба не поранила мою душу, хіба не позбавила мене щастя на все життя? Що ж, вирішив я, треба її побачити, проте не сьогодні: весь сьогоднішній день і вечір вона матиме змогу подумати над своїми гріхами і покаятися в них, а завтра я дізнаюся про неї більше.

Наступного дня я вибрався до пані Грем аж увечері, коли скінчив усі свої справи; сонце вже сідало за обрій, і останні його промені багрянцем відбивалися у ґратчастих вікнах старого Холу. Нема чого й казати про почуття, з якими я наближався до того замку, – зовсім нещодавно він був осереддям моїх уповань та мрій, котрі зійшли внівець завдяки гіркій правді.

Рейчел провела мене до вітальні й пішла погукати пані Грем. На маленькому круглому столику поряд із кріслом лежала книга. Всі її книги я добре знав, бо їх було небагато, та цього томика раніше не бачив. Я узяв його до рук. То була книга сера Гемфрі Деві «Останні дні філософа», а на першій сторінці було написано «Фредерік Лоренс». Я згорнув книгу, але тримав її у руці й стояв обличчям до дверей, спокійно чекаючи на її прихід; бо я не сумнівався, що вона прийде. І незабаром я почув її кроки в залі. Серце моє закалатало, та зусиллям волі я зупинив його і зберігав спокій, принаймні зовні. Вона увійшла – спокійна, бліда, зібрана.

– Чим я зобов’язана такій ласці, містере Маркгам? – поцікавилась вона з такою суворою, але тихою гідністю, що мені на мить стало ніяково, та я таки оговтався і, посміхнувшись, зухвало відказав:

– Що ж, я прийшов почути ваше пояснення.

– Я не даватиму його. Я вже сказала, що ви не гідні моєї довіри.

– О, дуже добре, – відповів я і рушив до дверей.

– Зупиніться бодай на хвилину, – попросила вона. – Я бачу вас востаннє.

Я завмер, чекаючи, що ж вона казатиме далі.

– Скажіть мені, – знову озвалася вона, – на якій підставі ви вірите цим балачкам про мене?

Я помовчав хвилинку. Вона зустріла мій погляд так твердо, ніби її серце було загартоване усвідомленням власної невинності. Вона вирішила про все дізнатися і ризикнула все поставити на кін. «Що ж, треба укоськати цю самовпевненість», – подумав я. Гадаючи, що маю таємну перевагу, я вирішив погратися з нею, мов той кіт із мишею. Пильно дивлячись їй в обличчя, я показав їй ім’я, що стояло на форзаці книжки, і запитав:

– Ви знаєте цього пана?

– Звичайно, знаю, – відказала вона; і рум’янець раптом виступив на її щоках, чи від сорому, чи від гніву – либонь, таки від гніву. – Що далі, сер?

– Як давно ви його бачили востаннє?

– Хто дав вам право допитувати мене про це?

– О, ніхто! Можете не відповідати. Тільки дозвольте запитати – ви чули, що недавно сталося із цим вашим другом? Бо якщо не чули…

– Я не дозволю ображати себе, містере Маркгаме! – вигукнула вона, доведена моєю поведінкою майже до сказу. – Якщо ви прийшли задля цього, то вам краще покинути мій дім.

– Я прийшов не ображати вас, а почути ваше пояснення.

– А я кажу, що не даватиму його! – відрубала вона, походжаючи туди-сюди кімнатою й обурено зиркаючи на мене. – Я не принижусь до того, аби вдаватись до пояснень заради людини, яка може перетворювати на жарт такі страшні підозри і яка так легко може в них повірити.

– Я не перетворюю їх на жарт, місіс Грем, – відказав я, умить облишивши свій сарказм. – Мені дуже хотілося б ставитися до них, як до жарту. А щодо того, що я легко піддаюсь підозрам, то лише Бог знає, яким сліпим, скептичним дурнем я був до цих пір, уперто заплющуючи очі і затикаючи вуха на все, що загрожувало похитнути мою певність, аж поки найпевніший доказ не відкрив мені очей!

– Який доказ, сер?

– Гаразд, розповім. Пам’ятаєте той вечір, коли я був тут востаннє?

– Пам’ятаю.

– Тоді ви вже зробили кілька натяків, які допомогли б прозріти мудрішій людині, та я продовжував довіряти й вірити, без надії сподіватись і обожнювати те, чого не міг збагнути. Проте після того, як я вас залишив, я повернувся назад. Провадили мене співчуття і любов – не наважуючись відкрито нав’язувати вам свою присутність, я хотів бодай на мить зазирнути у вікно, щоб поглянути, як ви там, бо покинув вас у великому горі, до якого спричинилася моя нестриманість. Вчинив я неправильно, та кохання було моєю єдиною спонукою, за що довелося й поплатитися: щойно я дістався до цього дерева, як ви зі своїм другом вийшли в сад Я завмер і стояв у тіні, аж поки ви поминули мене.

– І багато з нашої бесіди ви почули?

– Достатньо, Гелено. І воно пішло мені на користь, бо вилікувало від засліплення. Я завжди казав, що ніколи не повірю жодному слову, сказаному проти вас, якщо тільки не почую це з ваших власних уст. Усі натяки і плітки я розглядав як наклепи; ваші власні самозвинувачення я вважав перебільшеними; а щодо незбагненної вашої поведінки, то я вірив, що ви зможете це все пояснити, якщо захочете.

Місіс Грем перестала ходити покоєм. Вона сперлася ліктем на полицю біля коминка і підперла кулаком підборіддя. Її очі вже не палали гнівом, а сяяли від збудження. Вряди-годи вона то зиркала на мене, то переводила погляд на протилежну стіну.

– Все одно ви мали потім прийти до мене, – нарешті сказала вона, – і вислухати, що я могла сказати на своє виправдання. Це було несправедливо