Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

окей. Але коли вони демонстративно забирали собі при цьому сигарети чи солодощі або якісь цілком дозволені речі, як наприклад, ремінець для годинника чи авторучку, то це видавало з головою всю Систему. Те, що вона пускається берега. У відповідь на ці мої історії батько стверджував, що таких офіцерів не буває, і супився. Йому залишалося прийняти другий варіант — що його єдиний син затято оббріхує його ж таки улюблену армію. Це була драма. Нічим добрим ці наші розмови не кінчалися.

Попереднього разу ми з тобою досить густо згадували радянську аґресію в Чехо-Словаччині. Час, коли ти йшов до війська — це час Афґаністану. Як це сприймалося?

Трохи раніше була ще Польща. Могла бути Польща. У грудні 81-го, коли Ярузельський узяв на себе наведення ладу, я був ще студентом останнього курсу. Кажуть, ніби радянські частини у той час влаштували показовий марш зі Львова до Мостисьок, себто до самого польського кордону. Кажуть, ніби від бойової техніки в очах випадкових подорожніх аж рябіло захисним кольором. У Львові стояла т. зв. Залізна дивізія, Желєзка — напевно, тоді у грудні підняли саме її. Але швидше за все Ярузель переконав Москву, що в нього вистачить і власної народної армії. Не дивлячись на присутність у її лавах рядового Стасюка. Афґаністан?

Так, Афґаністан.

Це було надто далеко, щоб розуміти як слід, про що там ідеться. Зрештою, в нас і щодо сусідньої Польщі не надто добре все розумілося. Мені було двадцять, коли це в них почалося — і я не мав жодного стосунку до дисидентського чи будь-якого опозиційного руху. Усе, що я міг — це писати вірші до таємного блокнота. Вони були стовідсотково аполітичними і в них не було місця такому слову, як солідарність. Я не любив цього слова — воно асоціювалося з міжнародним днем солідарності трудящих, тобто здавалося мені занадто офіційним і червоним. Після серпня 1980 року я звикав крадькома його любити, бо виявилося, що воно може містити в собі щось цілком протилежне до безпросвітної комуністичної нудьги. Пам’ятаю, як намагався виловити в кіосках останні допущені до нас номери «Шпільок» і слухав музику Нємена з віршами Норвіда. І ще пам’ятаю, як усе це начебто закінчилося, а мій дід, мамин батько, що майже не відходив від свого антирадянського радіоприймача у пивниці, заспокоїв усіх нас словами «Нічого, нічого. З весною там почнеться партизанка». Він розумівся на цьому краще за свого зятя.

І все ж — Афґаністан.

Відомо було, що наші солдати повертаються звідти мертвими. Точніше, деякі з них поверталися звідти мертвими. А тим, котрі поверталися живими, досить часто лишалося заздрити мертвим. Це я цитую. Ясно, що народ потихеньку ремствував. Це виявляло себе швидше на рівні фольклору. Наприклад, літаки, що ними час до часу доставляли чергову партію запаяних цинкових трун, усі вирішили називати чорними тюльпанами. Але, звісно, жодного організованого спротиву не існувало. Не було в природі таких батьків, які стояли б у пікетах з вимогою повернути їхніх синів додому. Відсилання до Афґану саме такого й такого-то конкретного хлопця сприймалося в його родині як фатальність — випала така доля і все. Тепер мусиш вижити. З іншого боку, цієї похоронної теми було всюди страшенно багато, людність без перебільшення просто жила нею. Здавалося, що там воює принаймні половина всіх наших хлопців. Мені досьогодні дивно, коли я де-небудь натрапляю на цифру в тринадцять з чимось тисяч. Саме стільки людських жертв начебто поніс есесер упродовж нецілих десяти років інвазії. Мені дивно, бо — я страшенно перепрошую за таку собі статистичність мислення в цьому випадку — це небагато. Це небагато як на ті виміри чи, скажімо, як на ті настрої зі щоденним очікуванням з неба чорних тюльпанів. Тобто коли називати речі своїми іменами, то я сильно сумніваюся в істинності тих тринадцяти з гаком тисяч.

У день, коли ти йшов до війська, на… як це називається…

Збірний пункт.

…на збірний пункт, ти вже знав, що не потрапиш до Афґаністану?

Ні. Як я міг це знати? Це вже потім, у чернівецькій учебці, я почув таку підпільну думку, що мої шанси туди потрапити були фактично нульовими. Через те, що я все-таки мав за собою студії. Тобто за п’ять років держава все-таки вклала в мою освіту до біса грошви і цілком слушно не збиралася відразу-таки прикінчити мене випадковою моджахедською кулею. Але з іншого боку фактично жоден новобранець не знав, куди його сьогодні відтранспортують. Якщо це не був літак, а потяг — а переважно то були все-таки потяги — то, скажімо, з нашого Франика їх відходило декілька. Київський, московський, одеський, козятинський і два львівські. Але військові маршрути виявлялися такими ускладнено-пойобаними, зумовленими тисячею невідомих внутрішньо-армійських обставин, що само по собі потрапляння саме до такого-то потягу абсолютно нічого не означало. Тебе могли запакувати на Львів — Рахів, після чого разом з усією командою висадити в Надвірній, перекинути з військового аеродрому гелікоптером до якого-небудь Могильова або Овруча, звідти завезти — знову потягом — до, скажімо, Саратова, а вже звідти, наприклад, до Самарканду. І це вже означало досить високу ймовірність Афґану — солдатське м’ясо до нього переправляли найчастіше з учбових баз у Центральній Азії. Так що ніхто нічого не міг знати напевно. Їдучи в бік Центру Європи, ти міг завтра опинитися під Кандагаром чи Джелалабадом — і що?

І що?

Те, що шляхи міністерства оборони несповідимі. У мене навіть є дуже сильні підстави думати, що там, як і в цілому в армії, панував абсолютний бардак, наслідком якого всі ці пересування новобранців просторами неозорої країни були чистісінькою імпровізацією. Можливо, це був єдино виправданий метод заплутування іноземних розвідок. Те, що 8 травня 1983 року о 23-й годині з хвилинами я і ще кілька сотень стрижених молодих людей рушили саме московським потягом від франківського вокзалу, також не означало, що ми доїдемо аж до Москви. Ми зійшли з нього вже через кілька годин — у Чернівцях.

І так усе почалося?

Приблизно. На збірний пункт я прийшов близько 7-ї ранку. А з Франика нас відправили аж перед північчю. Увесь день нас тримали за бетонними мурами культурно-спортивного комплексу «Патріот». Ми почували себе як справжні інтерновані. Лазили туди-сюди асфальтованим плацом, шукали затінку, плювалися, чухали задниці, заходили до кінозалу, де без перерви крутили всякий патріотичний шайс про чекістів, чіплялися до цицькатих прапорщиць в обтислих спідницях. Офіцерня майже вся без винятку здавалася вгашеною, хоч день їхньої перемоги 9 травня