Читати книгу - "Вітер у верболозі"

Твердо, як тільки міг, Жаба приступив до діла; серце йому завмирало, бо ця витівка, здавалося, була найнеобачніша і найризикованіша в його житті; проте все йшло напрочуд легко, хоч було трохи прикро, що його поважність, ба навіть сама його чоловіча стать, якою та поважність надихалася, зараз ніби знехтувані. Опецькувата постать прачки в усім знайомому ситцевому платті була неначе ключ до замкнених дверей та воріт; навіть коли в одному місці Жаба завагався, в який бік звернути, його виручив вартовий біля воріт, який звелів йому не баритися, проходити мерщій у ці ворота й не примушувати себе чекати, бо у сторожці чай холоне. Найбільшу небезпеку, ясна річ, становили для Жаби грайливі жарти та зачіпки, на які йому кортіло негайно дати належну відсіч, бо ж він мав винятково розвинене почуття власної гідності, а всі ті жарти, на його думку, були страшенно недолугі й убогі, без крихти гумору. Проте він стримав себе, хоча то було й нелегко, і навіть озивався до зальотників, як і годилося пралі.

Час минав дуже поволі. Нарешті Жаба перейшов останнє подвір’я фортеці, відмагаючись від настирливих запросин вартових з останньої караульні і вивернувшись з розпростертих обіймів останнього стражника, який з удаваною пристрасністю благав про один-єдиний поцілунок на прощання. Нарешті позаду грюкнула хвіртка у величезній брамі. Жаба відчув на розпашілих щоках свіжий подих відкритого світу і зрозумів: він — на волі!

Очманілий від радості, що його відважний подвиг так легко добіг щасливого кінця, Жаба квапливо дріботів туди, де світилися міські вогні, зовсім не уявляючи собі, що робити далі, але певен принаймні того, що треба янайшвидше забиратися звідси, де всі знають прачку, якою він мав прикидатися й далі.

Жаба йшов замислений, коли це увагу його привернули якісь червоні та зелені вогні, що мигтіли недалеко і трохи осторонь міста, а до вух долинуло чмихання паровозів, гуркіт вагонів на стрілках. «От тобі й трохи щастя! — подумав він. — Залізнична станція — це те, що зараз мені найпотрібніше; тепер не треба навіть шукати її, отож не доведеться вже грати цю ганебну роль, говорити нісенітниці, які, хоч і мають належний вплив, проте не підносять моєї гідності».

Він попрямував до станції, подивився розклад руху: поїзд приблизно в тому напрямку, де його дім, відходив за півгодини.

— Знову повезло! — мовив собі Жаба і в бадьорому настрої поспішив до каси по квиток.

Назвав станцію, найближчу, наскільки він пам’ятав, до села, головною окрасою якого був Терем Жаб, і машинально поліз по гроші, які завжди носив у кишені жилета. Але ж на ньому було ситцеве плаття, яке досі захищало його і про яке він безчесно забув. Як у страшному сні, Жаба порпався в тому платті, наче змагався з чимось жахливим, що, здавалося, скрутило йому лапи, забрало всю силу м’язів та ще й глузувало з нього; тим часом за ним у чергу ставали інші пасажири, нетерпляче перемовлялися, давали всілякі поради. Нарешті якось — він навіть не второпав як саме,

— подолавши всі перепони, дістався туди, де споконвіку містяться жилетні кишені, і завмер ошелешений. Там не було ні грошей, ні кишені, куди їх кладуть, ані жилета, на якому тримаються кишені!

На превеликий свій жах, він згадав, що і костюм, і жилет лишилися в камері, а з ними — гаманець, гроші, ключі, годинник, сірники, пенал — усе те, що надає вартості життю, що відрізняє звіра з багатьма кишенями, сильну стать від істот нижчих — з однією кишенею чи й зовсім безкишенних, яким теж чомусь дозволено брати участь у життєвих перегонах, хоч вони не підготовлені до справжнього змагання.

Бідолаха зробив відчайдушну спробу врятувати становище і, вдавшись до своїх колишніх гарних манер чи то дамського догідника, чи оксфордсько-кембріджського професора, мовив:

— Послухайте! Виявилося, мій гаманець лишився вдома. Прошу вас, дайте мені квиток, а завтра я надішлю гроші. Мене тут добре знають.

Касир глянув на нього, потім на його туго напнутий на голову чорний очіпок і засміявся:

— Гадаю, вас справді тут дуже добре знають, якщо ви часто дозволяєте собі такі жарти. Будь ласка, мадам, відійдіть від віконця і не заважайте іншим пасажирам!

Якийсь літній чоловік, що вже кілька разів штовхав Жабу в спину, тепер відсторонив його вбік і, що найгірше, назвав «моя люба»; саме це розлютило Жабу найбільше, хоч неприємних пригод того вечора у нього було досить.

Приголомшений, розгублений, він почовгав на перон, де стояв поїзд, і сльози котились у нього, як горох. Це ж просто жорстоко, втратити надію на порятунок зовсім близько від дому, І все через якісь кілька нещасних шилінгів та черствість надміру підозріливих чиновників. Втечу скоро викриють, вирядять погоню, його впіймають, ображатимуть, знову закують у кайдани, кинуть до в’язниці, на солому, посадять на хліб та воду; подвоять покарання й охорону; а які ущипливі слова доведеться вислухати від тієї дівчини! Що ж робити? Ноги в нього аж ніяк не прудкі, а постать, як на зло, дуже легко запам’ятати. Може, залізти під лавку у вагоні? Він пригадав, що так іноді роблять школярі, коли гроші, видані їм на подорож дбайливими батьками, розтринькають на куди цікавіші розваги. Охоплений гіркими роздумами, Жаба дійшов до паровоза, біля якого побачив машиніста, огрядного чолов’ягу з маслянкою в одній руці та жмутом ганчір’я у другій: він змащував, витирав, одне слово, — доглядав свою машину.

— Привіт, матусю! — гукнув машиніст. — Що сталося? Щось ти не дуже весела!

— Ой, сер! — скрикнув Жаба й заплакав. — Я бідна, нещасна прачка. Загубила свої гроші й не маю за що купити квитка. А треба дістатися додому і неодмінно сьогодні. Що тепер робити, й сама не знаю. Ох, господи, господи...

— Авжеж, справи кепські, — задумливо мовив машиніст. — Загубила гроші... й не можеш доїхати додому... А там, певно, й дітки тебе ждуть?..

— Ціла купа діточок, — ридав Жаба. — І, звісно ж, голодні... Та й бавитимуться з сірниками... Поперевертають лампи, мої бідолашні малята!.. Поб'ються... І взагалі бешкетуватимуть. Ох, господи, господи!

— Послухай-но, — промовив машиніст. — Кажеш, ти прачка. Он як, значить. Тоді ось що. Я,