Читати книгу - "Кохати або помститися"

Вони пішли. Гуляли містом. Потім дорогою зайшли до кав'ярні. Обидва замовили каву. «Друг мій Саня, чого ти все то підморгуєш Тасі, чи жартуєш з нею якось дивно?» — не втримався та запитав Ігор. Всю дорогу вони розмовляли або про справи або ні про що. Але отака радісна поведінка Сані по відношенню до Таїсії точила Ігоря. «А ти хіба ревнуєш?» — відповів Олександр питанням на питання. «А якщо ревную? Тобі що?» — сердито відповів Ігор. «Та просто не можу зрозуміти, на що вона тобі? Це я неодружений, можу й загравати. А в тебе дружина, сім'я. Потім, вона для тебе тільки — компроматороб. Чи як ти там раніше казав? А як можна ревнувати до інструменту? Чи як, хочу сам люблю, а хочу другу подарую?» — теж якось сердито відповів Олександр. Бо він на мить згадав, як сам був із Таїсією та про те, що десь і відео про це в Ігоря є. «Нічого ти не зрозумів. Так вона потрібна для справи. Але закохуватися їй я ні в кого не дозволю. Кохання для неї — це її слабкість. Слабкість все зруйнує!» — сердито промовив Ігор. «А про неї ти подумав?» — щиро спитав Олександр. «Спочатку, Саня я думаю про себе. Про бізнес наш. Бо не требо було зі мною, з нами, так робити. Мій бізнес — мій утвір. А його взяли та отак одним махом… Тепер всі ці депутатики, судді, співвласники, всі у мене ось тут будуть!» — промовив Ігор та показав другові кулак. «Може воно й доречно?» — погодився Саня. «Але ж якось саме Таєчку мені вже шкода. Не та вона людина, щоб з нею так поводитися. Зрозумій, що вона не якась там придорожня дівка», — промовив Саня. «От тому що не придорожня дівка. Саме тому — вона», — відповів на це Ігор. Та Олександр знову не погоджувався з ним: «Ні, не можна з нею так.». «Вона тобі подобається?» — насторожено запитав Ігор. «Подобається! Як друг подобається, як людина подобається. Тому я й завів цю розмову. Коли в Києві я доглядав її таку поламану, побиту. Через мене побиту. То побачив, зрозумів яка вона насправді. Це добра, наївна людина. Не можна з нею так. Не можна з людьми так, Ігорю, кажу це тобі ще раз», — проказав Олександр. «Так, вона десь незграбна та беззахисна й цим досить оригінальна. Саме цим вона мене й обеззброїла. Вона, якимось дивом, поєднує в собі й мудру жінку, турботливу й уважну, та водночас малу дівчинку, яка в рот заглядає та від усього на світи в такому захваті. Але все це відразу не побачити, тільки із часом» — поділився з другом Ігор, — «Знаєш я і сам це розумію, що з нею так не можна. Але якщо ми на неї так реагуємо, то інші теж будуть. Мені не требо, щоб вони бачили в неї повію, розумієш. Навпаки. Ніхто не повинен здогадатися, що вона за птиця. Хто вона така. Хоча і мені її теж шкода. Але де ми знайдемо таку актрису, щоб так зіграла? А їй не треба грати. Вона така в житті». «Та згоден я», — промовив Олександр та запитав: «А раптом вона більш не погодиться грати у твої ігри? Ти ж бачив, що з нею робив той козел? Вона ледь-ледь у себе прийшла. От зараз весела, жартує, мені зраділа. А бачив би ти її тоді, у лікарні. Вона там дуже намучилась. Їй досі сняться жахи?». «Про жахи не знаю. Якось вона казала, що сниться часто сон, як я вчу грати її в шахи та лаю її, що в неї знов не виходить. Це теж, мабуть, жах?» — сказав Ігор, а потім ще й розповів: «Але ж я думаю над цим. Що з нею сталося, та як цього тепер запобігти. Думаєш я хочу повтору? Ні, не хочу. Це дорого мені коштувало й не тільки у грошах. Вважаєш в мене немає серця? Я думав в мене інфаркт трапиться. Ні. Інфаркту не було. Всього лише стенокардія вилізла. Жінка не могла зрозуміти, що зі мною. А я ж їй про це все не розповім. І зараз, коли я про все це думаю. В мене у грудях тут все стискається. Але думки про те, що почали — маємо довести до кінця вертають мене на землю». «Ігорю, що ти задумав?» — запитав з острахом Олександр. «Задумав!» — промовив Ігор. «Задумав та піду до кінця, до самого кінця. Зрозумів?» — сказав він другу та показав очима угору на стелю. «Ти божевільний!» — промовив другий чоловік. «Саню, я не божевільний, я тверезий як ніколи. Не треба в мене забирати мій бізнес, мій утвір. Все, що для мене немов моє творіння!» — суворо промовив чоловік й додав: «А ти сам тепер вирішуй. Зі мною ти, чи ні!».

Тася відпочила в Іспанії та повернулася до Києва. Спершу почали охоту на пана Кохановича. Як і наказував Ігор Тася тепер зовсім не сиділа вдома. Іноді їй здавалося, що для життя вже немає жодної вільної хвилинки. Вона мала відвідувати усі можливі виставки та благодійні заходи. Ігор або Олександр власноруч дбали, щоб у Тасі було запрошення. Дивлячись на всі ці виступи та звіти різних організацій Тася так втомлювалася, але треба було ще пам'ятати мету її перебування там. «Дивись та слідкуй. Уважно слухай, що про кого кажуть», — тримала у пам'яті вона слова Ігоря. На одному такому заході Тасі пощастило бути поруч з потрібним об'єктом. Тася так про себе назвала потрібного їй чоловіка. Вони були майже поруч фуршетного столу й Тася вирішила скористатися старою але дієвою тактикою знайомства. Вона поклала на стіл свою маленьку сумочку та відійшла на певну відстань від столу. Почала дивитися, що буде далі. Об'єкт не зреагував. Замість нього до неї підійшов зовсім інший чоловік середнього віку з залисинами на голові. Він простягнув їй сумочку та промовив: «Ось. Ви забули це на столі». «Так. Дякую», — відповіла вона та ледь посміхнулася до чоловіка. Але одним оком продовжувала дивитися за потрібною їй людино. «Знаєте, береш келих у руки та забуваєш, що тепер дві руки