Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

Фарос збудували років так через тисячу після зустрічі Аріадни з Діонісом, але що це значить для бога?">[51], уклав союз із амазонками та при їх допомозі повернув трон цареві Аммонові; переправився на той бік Тигру по мості з плющу і наказав обдерти зі шкіри царя Дамаску, бо той глузував з мене; замандрував до Індії…

— Але ж це все не трапилося насправді. Ти розповідаєш свої сни, Діонісе.

— Все є сном, Аріадно.

— Так, — відповіла вона. — Те, що я пережила, не могло трапитись насправді. Я б цього не витримала. Це мені лише снилося.

— То давай снити разом, Аріадно.

У цю мить почувся звук брязкалець. Сполошена Аріадна здригнулася.

— Ти мусиш мандрувати з цією дикою чередою? Ти ж казав, що твоя мати — фіванська царівна.

— Моя мати померла, народжуючи мене. Недовгий час я виховувався, переодягнений дівчинкою, при царському дворі у Орхоменосі, але потім богиня зіслала на царя і царицю божевілля, а я мусив утікати. Ховався в печері на Галікарнасі, там мною опікувались Гіади, старі панни, великі дивачки, знамениті тим, що вміли викликати дощ. Було їх п’ятеро і вони були дуже добрі до мене, годували мене медом та горіхами і купали у дощовій воді. Коли я став старшим, віддали мене під опіку Сілена — того старого, що сидить на ослі. Разом ми вирушили в світ. До нас прилучалися хлопці та дівчата, а всюди, де ми з’являлися, люди впадали у захват, бо я проголошував радість життя і воскресіння, — попри всі лиха, що можуть спіткати людину, та неуникну смерть. Бо сам я був почетвертованим і кров’ю своєю зросив землю.

— Коли це трапилося?

— Коли я був немовлям.

— І ти воскрес?

— Так розповідала моя бабка Рея. І ще напророчила, що коли від інших богів не зостанеться навіть сліду, пам’ять про мене житиме вічно і у все нових поколіннях з’являтимуться люди, помічені моїм діонісійським знаком.

— Я боюся тебе, Діонісе.

На ці слова Діоніс похилився і торкнувся губами її холодних вуст. І Аріадна відчула, як разом із його диханням у її кров проникає незнана досі насолода і охоплює безмежне блаженство. Повільно спліталися їхні руки, аж урешті злилися в обіймах.

Коли Аріадна розплющила очі, на острів опустилася ніч, а на небі сяяв місяць.

— Скажи мені, Діонісе, як трапилось, що я, як усе втративши, зустріла тебе?

— Мене можна зустріти лише той, хто відкине минуле і владу. Хто забуде про дім, родину, домашнє вогнище.

— Я не маю ні минулого, ні дому. Не маю домашнього вогнища. Нічого не маю.

Так застав їх світанок, як вони розраджували одне одного під осокором.

— Глянь, як тут гарно, — сказав Діоніс. Описав рукою півколо і, чи то сонце було причиною, чи сяйво, яке випромінював Діоніс, у цю мить драговитий острів видався Аріадні чарівним садом.

На мокрих лугах паслися білорунні вівці та довгошерсті кози, зі стрімкого узбіччя било джерело і, звиваючись срібною стрічкою, щезало у тополевому гайочку, в долині темніли купи оливок, фіг та кипарисів, а трава, що обростала пагорб, була всіяна фіалками, анемонами і крокусами.

— Я хотіла б зостатися тут назавжди.

На це Діоніс вийняв з-за пазухи чудової роботи діадему — трояндовий вінець з вогнистого золота та індійських рубінів, та одягнув його на голову Аріадни.

— Зволь прийняти цей вінець, його скував найзнаменитіший коваль світу для обраниці Діоніса Болотного.

Ранкові сонячні промені запалали в короні, утворюючи над головою Аріадни сяйливий ореол.

Острів прокидався від сну. Першими схопилися птахи і наповнили простір тріпотінням крил і щебетом. Над болотами повільно опадав туман.

Тоді з боку домів, збудованих із польового шпату та оточених садами, почали з’являтися постаті жінок, які вервечкою рушили до пагорбу, де сиділи Діоніс й Аріадна.

Йшли повільно, кожна несла жертовний дар: козенятко, овечий сир, півня, жбан із плющового дерева, повний пива, сувій полотна, фіалкову вовну, медові соти.

Підійшовши близько, вклонилися і поклали дарунки.

— Зостанься тут, Німфо, і будь нашою царицею, — просили, — бо не маємо нікого, хто б нами правив.

На це виринув із зелені шалений почет Діоніса — і з криком, брязкотом калаталок, биттям у бубонці та вимахування тирсами, — закрутив тріумфальний танок довкола молодої пари.

Потім сіли під осокором до учти.

Вчитель і опікун Діоніса, череватий Сілен, обгризаючи бараняче стегно, щедро поливане вином, почав розповідати про мандрівки, які вони відбули разом із Діонісом.

… Про злотопурпурового птаха фенікса, що раз на п’ятсот років прилітає з Аравії до Єгипту, щоб знести там яйце…

...про білокамінні городи Лідії, століття тому засновані амазонками…

…про родовища туркусів у Мідії та Персії…

…про слонів, привезених із Індії…

…про тріумфальний похід через Фригію, Фракію та Беотію і про те, як піратський корабель привіз їх на острів Дія.

— Але, хоча ми об’їздили увесь світ по цей бік Землі, — тяг далі Сілен, — не встигли забратися за Гераклові Стовпи, де розкинувся величезний континент, відділений Океаном від Європи, Африки та Азії.

— А як називається отой континент за Геракловими Стовпами, відокремлений Океаном від Європи? — сонно запитала Аріадна.

— Атлантида, — відповів Сілен і раптом захропів, звісивши голову на груди.

— На Криті, — мовила Аріадна, — є прастара гробниця, де спочиває — як твердить легенда — перший Священний Цар Криту: він був сином атланта.

Пізніше багато племен на островах Егейського моря чванилося, що походять від синів Діоніса та критської Німфи, богині Місяця, Аріадни. Розповідь п’яного Сілена теж перейшла до потомків, а навіть потрапила до вчених книг. Згадував про неї сам Сенека у своїй п’єсі та пророкував відкриття нового континенту:

Venient annis saecula seris, quibus Oceanus vincula rerum laxet et ingens pateat tellus Tethysque novos detegat orbes nec sit terris ultima Thule

Проминули століття — і ці вірші розпалили уяву одного мореплавця з Генуї родом, що виплив на пошуки суходолу за Геракловими Стовпами.

Зустріч ахейців із амазонками

Амазонки з-над Чорного моря вважали своєю вітчизною Фригію. Під тиском варварських гірських племен вони змушені були відступити і переселилися на північ. На узбережжі Понту заснували три міста. Найважливішим із них була Теміскіра біля гирла Термодонту[53], де була пристань і де цариця Лісіппа мала свій дерев’яний