Читати книгу - "Богдан Ступка"

Старий товариш, блискучий біограф митця Мельниченко, згадує: «13 січня… мій телефонний дзвінок після обіду застав його в дорозі: Богдана Сильвестровича везли на «швидкій» із дому до «Феофанії», точніше, вже привезли. Він устиг тоді лише сказати: "Здається, у мене інфаркт був… Зараз я вже виходжу… Кладуть в реанімацію… Потім поговоримо…" Саме так – «виходжу» й «поговоримо». Спокійно, ніби нічого й не сталося… Виявилося, що інфаркт Ступка переніс за 5–7 днів до того, тобто 6–8 січня… Не хотів викликати «швидку», коли йому стало зле, але на цьому наполягла Лариса. І я згадав, як багато років тому на моє запитання, чи часто він звертається до лікарів, Ступка відповів: "Відкладаю візит, скільки можу". Так було й цього разу. Слава Богу, що поруч, як і завжди, була дружина Лариса. Уперше поговорити з Богданом Сильвестровичем вдалося ввечері 15 січня. Його голос був приглушений, але спокійний: "Інфаркт міокарда". – "Знаю. Усе вже йде на поправку". – "Іде на поправку, але причепилося й ніяк не відчепиться…"» 26 січня переводять із реанімації в палату. Провідують франківці. Пропонує гостям почаркуватися. Ті в жахові: «Лариса не простить!..»

27 січня – чергова нагорода. Премія Національної академії кінематографічних мистецтв і наук Росії «Золотий орел» за «Кращу чоловічу роль другого плану» у фільмі Олега Погодіна «Дім». Це вже третій «Орел…». Перший – 2004 року за роль генерала Серова у фільмі «Водій для Віри». Другий – 2010-го за роль Тараса Бульби. Одержує за Богдана Ступку «Золотого орла» Погодін. Назвав його «космічною людиною». Ступка скрушно коментує: «Тепер і виходу немає – треба летіти в космос… Ось прийде лікар, зробимо укольчик, і буду збиратися!»

19 березня 2012 року в Києві після 23 років будівництва відкривають Камерну сцену театру. Приходить на відкриття. Його супроводжує актор Сергій Гармаш. Зал зустрічає його оплесками, люди встали. На сцені грають спектакль Андрія Приходька «Увертюра до побачення» за новелою Івана Франка «Сойчине крило». У головній ролі Остап Ступка. Батько дуже схуд. Кілограмів на 15, напевно. Одяг на ньому висить. Ходить, спираючись на ціпок. Ніхто не чекав, що він приїде. Знали, що лікується у «Феофанії». Провідують його там родичі і найближчі друзі. В колективі акторів намагаються йому не надокучати, тому бувають у лікарні рідше. Богдан Сильвестрович, коли хтось питав про здоров'я, ніколи не жалівся. Казав, що здоровий і почувається чудово. Завжди віджартовувався. Не любив, коли хтось кликав його на ім'я і по батькові. В театрі його дехто кликав татом, дехто Ступочкою. Йому подобалось, коли називали Сильвестром Сталоновичем. Улюблених акторів у театрі називав позашлюбними дітьми…

«Зірки – на небі. Мені батьки говорили: не вихваляйся, що ти це зробив, – ти просто провідник ідей, котрі дав тобі Господь Бог. Якщо маєш здібності, ти не повинен це закопати… Якщо виходжу на сцену, то граю на всю силу, а не красуюся, – так учив мене Борис Хомич Тягно (учень Курбаса). Театральна правда – це те саме, що в житті, але на каблук вище…»

Іван Драч, Микола Жулинський 16 червня 2012 року провідують Богдана Сильвестровича в лікарні «Феофанія»: «Він напівлежав на білих пухких подушках і з усмішкою зустрів нову так би мовити, порцію співчутливого розпитування і збадьорення його духу. Нам із Іваном Драчем здалося, що Богдан Сильвестрович зрадів нашій з'яві, заусміхався, бо весело прорік: "Привіт! Які люди! Вітаю!" Тільки-но вибігли з палати двоє франківчанок, які не дощебетали, не дорозказували всіх новин, якими звично нашіптуються стіни театру. Тож вони ще зачекають, гуляючи біля буйного на клекіт фонтана, поки ми завершимо морально важку церемонію відвідування хворого. Ясна річ, радості мало, Богдан Сильвестрович фізично ослаблений, не встає, хоча інфаркт, слава Богу, позаду, – серце не змушує затаєно страхатися, прислухаючись до його утаємниченої, слава Богу, тепер спокійної роботи…

Богдан Сильвестрович голову притулив до бильця ліжка й уважно подивився на нас, наче очікуючи якоїсь поради». Академік не витримав довгої паузи:

– Мені казав Володимир Мельниченко, що днями має відбутися консиліум. Лікарі порадять, що далі робити, як лікувати.

– Чекаю, чекаю, а їхньої ради нема. Я казав: операції робити не можна – серце не витримає.

Жулинський продовжує:

– Говорив із вашою Ларисою. Казала, що вам телефонує часто Йосип Кобзон, пропонує їхати на лікування до Москви…

– Ага, Йоська дзвонить… Якщо їхати, то до Мюнхена, де мені торік робили операцію. Але добре зробили. Запевняли…

Іван Драч переводить розмову в інше русло:

– Гадаю, все буде добре. Тебе підкосив інфаркт. Але коли це було… Тепер ця біда позаду.

– Зате нова прийшла… А ти, Іване, чого тут, у «Феофанії»?

– Та, бач, серце… Аритмія. Виписують, здається. Десь у вівторок чи середу… Згадую твій "Концерт № 70". Ювілейний бенефіс у твоєму театрі. Який ти був тоді дотепний, веселий. Потім, у ресторані, до кожного столика підійшов, з усіма переговорив-пережартував…

– Ага, а як мені те далося? Я ледве чалапав із паличкою. Бачили ж! Ходити було важко. До вашого столика підійшов і усівся. Здається, навіки.

Микола Жулинський був на тому сімдесятому концерті: «У моїй пам'яті цей дивовижно творчий вечір, багатий на експромти і на образні «винурення» на сцені пам'ятних подій, зустрічей, ролей, був тоді освітлений радісним настроєм шанувальників великого таланту майстра. Бо всі бачили: Богдан Ступка –