Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

час був сусідом по кімнаті Юрка Тютюнника, який був начальником штабу в Григор'єва, у романі «Чотири шаблі» ватажка повстанців Марченка (прототипом якого був саме Григор'єв, чому є чимало доказів) назвав Нечипором Олександровичем. Є плутанина і з прізвищем отамана. М. Дорошенко справжнім прізвищем отамана вважає «Серветник». Дослідник Ярослав Тинченко в бібліографічному довіднику «Офіцерський корпус армії УНР» поруч з прізвищем Григор'єв використовує Серветник. А от нащадки отамана рішуче заперечують це! Мені довелося поспілкуватися з родичкою отамана Н. Григор'єва (його племінницею), яка рішуче заперечила, що він Серветник, зазначивши, що ніколи не чула про такий факт і зазначила, що називали його найчастіше Нечипір.

Отже, за спогадами повстанця з Верблюжки Аврама Останнього Н. Григор'єв прибув до сіл Верблюжка та Григорівка влітку 1918 р. та очолив уже створений загін, який швидко поповнювався місцевими селянами. В листопаді Григор'єв прибув до села Цибулеве, ліквідував гетьманську адміністрацію. Армія росла як на дріжджах, про що Григор'єв сповіщав С. Петлюру. Отаман вже разом з Ю. Тютюнником із сусідньої Звенигородщини пройшов через села Веселий Кут, Плоске, Дмитрівку, Диківку, Косівку. Елітою його армії була знамениті верблюжці, селяни Верблюжки, майбутні переможці Антанти та володарі Одеси. Н. Григор'єв добре знав Олександрію, тому в грудні легко захопив місто. Його військо зросло до кількох тисяч. Н. Григор'єв став керівником однієї з найбільших військових частин Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, штаб якої під керівництвом іншого уродженця нашого краю Андрія Гулого-Гуленка був у Єлисаветграді. Під впливом своїх успіхів він отримав від Директорії титул «отамана Херсонщини і Таврії». Н. Григор'єв не гаяв часу і готувався до «рейкової війни». М. Дорошенко згадував: «по станціях збирав вагони, робив ешелони і розміщував у них своє військо. За не цілий місяць у нього вже була чимала армія». Так розпочинався шлях майбутнього війська Григор'єва, яке було потужною і впливовою силою протягом першої половини 1919 р.

Отже, протягом 1917-1918 рр. на теренах нашого краю відбувалася справжня селянська війна. Але закон життя полягає в тому, що навіть війна не позбавляє людину бажання жити та творити. Протягом 1917-1918 рр. відкривалися «Просвіти», гімназії, влаштовувалися музичні концерти, творили поети та письменники. Під впливом часу, коли «подешевел человек за революцию», як писав О. Толстой, знаходилися мрійники, які боронили панські садиби з чарівними деревами, а не лише розглядали їх як засіб для опалення. Інший висновок — це активний український рух на теренах, які росіяни традиційно вважали належним до Новоросії, російськомовним й неукраїнським. Слабкість більшовицької влади без зовнішньої підтримки, поразка проросійських сил під час протигетьманського повстання на противагу єднанню мешканців підросійської України з УСС з Галичини, результати виборів до установчих зборів довели високий потенціал українського повстанського руху національної течії на теренах нашого краю. На жаль, цьому рухові бракувало єдності, що яскраво покаже рік 1919.

Революційні процеси
на теренах краю
Глава 1.
В. Сергеєв.
«Битва революцій» на теренах Олександрійського повіту

Олександрійський повіт був одним із найвіддаленіших від губернського центру. Повітовий центр — м. Олександрія. Його площа сягала 855 455 десятин (8,5 тис. кв. верст), що становило 13,8 відсотка загальної площі губернії. Чисельність населення повіту на 1 січня 1914 року складала 517 215 осіб (258 905 чоловіків та 288 310 жінок).

Нинішня Світловодщина входила до складу 7 волостей Олександрійського повіту (Глинської, Іванківецької, Косівської, Миронівської, Новогеоргіївської, Павлиської та Стецівської). Всього ж повіт нараховував 31 волость. Заштатне місто Новогеоргіївськ було резиденцією мирового судді 9-ої дільниці, а також пристава, чиї повноваження простягалися на Миронівську та Братолюбівську волості.

Телеграфна звістка про зречення царя Миколи Другого блискавично надійшла до великих міст Херсонської губернії. Зокрема, в «Одесских новостях» інформація про повалення царату з'явилася вже 2 березня 1917 року. В двадцятих числах місяця згідно з рішенням Одеського виконавчого комітету новоутвореної Ради робітничих депутатів до найвіддаленіших куточків Херсонщини вирушили кілька десятків агітаційних «летючих загонів». Ці імпровізовані формування мали забезпечити організацію селянських сходів для виборів до нових органів самоуправління — місцевих комітетів. У офіційному ж губернському часописі тексти телеграми останнього російського імператора про відречення, листа великого князя Михайла Олександровича про відмову від престолу, а також перші укази столичного Тимчасового уряду побачили світ тільки 29 березня (11 квітня за н. ст.) 1917 року.

Олександрійці мали свою людину в Петрограді. Краєзнавець Віктор Голобородько виявив факт, що під час Лютневої революції в Петрограді перебував Володимир Закржевський — олександрієць, член Державної думи. Він звернувся із відозвою до населення Олександрійського повіту, намагаючись пояснити, що відбулося в столиці: «Державна Дума за підтримки робітників та армії скинула уряд, який став ненависним народу, закликав зберігати спокій, порядок та організованість, підкреслюючи, що всі суперечки незабаром будуть вирішені після скликання Установчих зборів».

У квітні в часописі «Известия Александрийского уездного земства» вийшла друком стаття Леоніда Чернова-Малошийченка майбутнього письменника епохи «розстріляного відродження» — «Свято волі», у якій автор вітав та підтримував революційні зміни в Росії. Л. Малошийченку тоді було 18 років. Краєзнавець з Олександрії Віктор Голобородько вважає цей текст одним з найкращих та найсимволічніших. Стаття вийшла російською мовою. Олександрійський дослідник його творчості Іван Задоя переклав її українською.

СВЯТО ВОЛІ

«Сьогодні велике свято Відродження, і весь день ясно усміхається сонце, і весь день радісно гудуть дзвони. Сьогодні велике свято Воскресіння Христа, свято оновлення та відродження до життя і свято юної російської волі. І які вони рідні, які близькі ці свята. Безповоротно відходить у вічність страшний час, коли всі задихались у тяжкій атмосфері гніту, рвались до світла, до волі, йшли на великі подвиги і вмирали за ідею покірно й тихо.

Вмирали за велінням тих, хто гріхами своїми вів до загибелі скутий