Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

Отже, в листопаді 1918 в Єлисаветі та сусідніх селах Гетьманат було повалено. Аналіз спогадів більшовиків доводить, що вагомої ролі в протигетьманському повстанні вони не відігравали. Сергій Гейко влучно прокоментував їхнє ставлення до повалення гетьманської влади в місті: «Український переворот став несподіванкою для більшовиків, які самі готувалися до повстання. Більшовицький ревком домовився з українськими силами про нейтралітет... Вони почали вступати до їхніх військових частин, щоб розкласти їх із середини і продовжували агітувати за радянську владу».

Німці мусили залишити Україну згідно з домовленостями з Антантою під час Комп'єнського перемир'я та Директорією в Києві, з якою вони домовилися про нейтралітет. На жаль, не все проходило в рамках цих домовленостей. Часом виникали непорозуміння між озброєними силами, які призводили до трагічних наслідків.

Сергій Шевченко дослідив етапи становлення влади Директорії УНР в Єлисаветграді. Сьомого грудня 1918 р. місцева газета «Наше життя» писала про повідомлення керівника (очевидно, Полтавця-Остряниці) канцелярії гетьмана Єлисаветградській управі, що з приводу відшкодування муніципальних витрат на очищення і освітлення приміщень кавучилища під час перебування австрійських військ слід зробити окреме клопотання. Але наступного дня прибулі німецькі улани зайняли частину училища. У місті створюється комітет громадської безпеки, до якого входять і колишні викладачі ЄКУ Гусєв та Акацатов. Повітовим військовим начальником і комендантом у цей час був Коваленко. Він мав виконувати телеграфне розпорядження Петлюри про затримання і передачу до суду осіб в неукраїнській військовій формі (це не стосувалося австрійців і німців). Невдовзі повітовим комісаром призначається Д. Хорунжий, комендантом міста і повіту — полковник В. Вільчинський, повітовим військовим начальником — штабскапітан Коляда (його замінить полковник Гациський), інтендантом — капітан Яворський. Головою Української національної спілки був Т.Я. Біланенко. 11 грудня «містом дефілювала сотня Івана Гонти» (сформована, як пише С. Волков, В. Акацатовим), позад якої рухався панцерний автомобіль. Через 4 дні біля думського під'їзду вишикувалися республіканські підрозділи на чолі з командиром Гаркушею та комісаром Хорунжим. Останній привітав гласних, котрі вийшли, перервавши засідання, і висловив сподівання про вирішення майбутніми українськими установчими зборами проблем «спокою та порядку».

Голова думи Метт (секретарем був Гусєв) подякував за вітання, виразивши сподівання на відновлення в Україні демократії та прийнявши від військовиків національний прапор, який вивісили над думою. Отаман залоги Єлисаветграда М. Вербицький та зав. формуванням Морського республіканського українського загону Ю. Дежур закликали всіх моряків «стати до боротьби за право і волю трудового народу». Запис до загону здійснювався в його штабі у «кавалерійській школі, флігель номер перший».

У цей фінансово нелегкий час «Просвіта» відремонтувала сцену, орендовану в приміщенні дворянського зібрання, де 15 грудня її драмгурток поставив спектакль І. Карпенка-Карого «Суєта суєт».

Здавалося, що місто поринає в мирний період свого життя. Проте 17 грудня 1918 р. черговий конфлікт з німцями призвів до кривавого бою на станції Єлисаветград. Німці, всупереч наказу Директорії УНР, намагалися проїхати залізницею до Знам'янки. Але начальник станції, посилаючись на наказ Головного Отамана С. Петлюри, запропонував обрати інший шлях. Німці без попередження відкрили вогонь по українських вояках, захисниках станції. (В місті тоді дислокувалися 1 та 2-й Січові полки, кінний дивізіон отамана Д. Вербицького, галицький курінь). Українські вояки прийняли бій. Вони оточили залізничний вокзал та розібрали шлях на Знам'янку. Сутичка тривала дві години і завершилася перемогою українців. Німці відступили. В полон потрапили 300 німецьких вояків. Українські частини втратили 10 осіб, серед них були галичани, колишні усуси, які лишилися в Єлисаветі.

Тимчасово виконуючий обов'язки повітового коменданта Яворський запросив городян вшанувати пам'ять полеглих, яких після літургії і відспівування в соборі мали поховати на кавалерійському плацу. Церемонію супроводжували два січові полки з оркестром, кінний дивізіон на чолі з отаманом Вербицьким (пораненим під час бою) і галицький український курінь. На труні галицького січовика, студента-юриста останнього курсу Львівського університету Олександра Стеця був вінок з написом «Від отамана і товаришів українського галицького куреня — борцеві за волю України». Їх було урочисто поховано 22 грудня на Кавалерійському плацу поруч із жертвами «народного повстання». Наприкінці місяця від ран померлу ще два захисники міста, козаки кулеметної роти, яких теж поховали на плацу.

В цей же час тривала боротьба за владу в Глодосах, де загін більшовиків на чолі з Митрофаном Кальком роззброїв прихильників УНР, на чолі з їхнім отаманом Василем Недайкашею, і проголосив у селі більшовицьку владу, яка втім протрималася недовго. Вже 20 грудня влада УНР придушила повстання.

Тим часом повстанський рух набував розмаху. Одні селянські загони симпатизували Директорії на чолі з В. Винниченком, інші підтримували популярні більшовицькі гасла (наприклад в селі Глодоси одночасно діяли два загони — пробільшовицький та національний уенерівський).

Восени 1918 р. на землях сучасної Кіровоградщини виник григор'євський рух. Його керівником став отаман Никифор Григоров. Одна з найбільш загадкових постатей повстанського руху в Україні. Точно невідома дата його народження: це не виявлено ані в церковних книгах, не знайшлося його справи серед колишніх офіцерів російської армії. Тому про рік його народження відомо лише зі спогадів. Точно не з'ясовано місце народження: або Поділля, або ж тодішня Херсонщина. За спогадами місцевих повстанців він прибув у Григорівку та Верблюжку (нині сусідні села Новгородківського району) з Олександрії, де мав будинок (хату). Про наявність житла в Григорова згадував навіть В. Антонов-Овсієнко. Тривалий час існувала плутанина із його іменем. В різних дослідженнях зустрічається кілька варіантів імені отамана Григор'єва: Матвій, Микола, Никифор, Нечипір. Як же його звали насправді? Вдалося виявити лише одне джерело, де вказано ім'я отамана. Незважаючи на значний масив документів, підписаних Григор'євим, імені він ніколи не зазначав. Це лист його брата Олександра Григорова, який вперше опублікував дослідник Михайло Раковський. У цьому листі міститься заклик до червоноармійців «не підтримувати мого брата Никифора Григор'єва». Никифором його також називає і Михайло Дорошенко, повстанець з Цибулевого.

Також прийнятним можна вважати й ім'я Нечипір, яке є одним з варіантів імені Никифор. Зокрема, по-батькові командарма армії УНР Василя Тютюнника називали і писали як Никифорович, так і Нечипорович. Недаремно Ю. Яновський, який певний