Читати книгу - "Любов у спадок"

трішки підняв кутик рота в посмішці, що видалася трохи вовчою, і Еріка мало не підстрибнула від несподіванки. Вона злякано опустила очі, а Нолліс ледь не розреготався. А дівчисько з вогником, хитра бестія! Розглядала його, як сам шериф. Цікаво, скільки їй років? П'ятнадцять? Так, швидше за все. Ти ба, як світить своїми очиськами! Справді, ласий шматочок, подумалося йому. Шкода такому пропадати марно.

Він знову посміхнувся, але вже подумки. Його таємна влада над цими людьми, що мирно сиділи зараз біля свого вогнища, зачаровувала його. Ніхто з них не здогадувався, що їхні долі вже визначено, й зробив це він, Джон Нолліс. Він любив усе робити напевне й саме тому зважився на цей візит. Навіщо зайве ризикувати, якщо є змога самому все оглянути й завдати удару саме там, де його найменше чекають? На додачу, він не міг відмовити собі в задоволенні полоскотати нерви видовищем цієї приреченої сімейки…

Джон так захопився своїми думками, що ледь не пропустив зверненого до нього запитання господаря.

— Як справи в Беверлі?

— Непогано, — обережно відповів він.

Сер Родерік посміхнувся.

— Не сумніваюся. А як поживає мій молодший брат? — м'яко поцікавився він. — Адже це він послав вас до мене?

Тим часом молитва справила добрий вплив на атмосферу в залі — всі загомоніли, зарипіли стільцями, ближче присовуючись до столу. Кетрін почала нарешті ополоником розливати запашну юшку по глиняних мисках.

— Ваша правда, — спокійно відгукнувся Нолліс. — Мене послав сер Джеффрі.

— І навіщо ж? — навпростець запитав сер Родерік, зачерпуючи дерев'яною ложкою густу юшку. — Він турбується, що я претендуватиму на батькову спадщину? Але це ж смішно. Батько позбавив мене всіх прав, будь-який королівський нотарій[28] це підтвердить. Я навіть відмовився від свого родового імені. Тепер я — лише барон Тейндел.

Він відкинувся на спинку свого вбогого крісла та втер рота рукавом. Джон мимоволі поморщився. Родерік поводився за столом так само, як солдати в їхній вартівні, хоча за родовитістю міг заткнути за пояс мало не самого короля.

— О ні, звичайно ж, ні, мілорде, — палко запротестував Нолліс, — сер Джеффрі послав мене не задля цього. Ваш брат просто…

— Облиште, Джоне, — примирливо сказав барон, із задоволенням сьорбаючи гаряче вариво. — Не варто вдавати, ніби ми не розуміємо, про що йдеться. Джеффрі ніколи й нічого не робить просто. І якщо він послав свою довірену людину до мене, то виходить, його щось турбує. Викладайте, що за справа в мого брата.

Джон Нолліс подумки зааплодував старшому Персі. На мить він навіть пожалкував, що не він стане господарем Беверлі. Хоча відразу нагадав собі, що служити таким лицарям завжди складніше, ніж мерзотникам на кшталт Джеффрі. Принциповий і шляхетний пан вимагає багато, але зазвичай бідний і погано обдаровує своїх вірних слуг.

— Даруйте, мілорде, — Джон приклав руки до грудей, — слід було відразу перейти до справи. Але я бачив, що ви засмучені смертю батька… — він додав своєму простакуватому обличчю виразу щирої скорботи. — Я й забув, що ви трохи інакше поводитеся, аніж сер Джеффрі.

— Не треба, Ноллісе, — заперечив господар, наливаючи собі та йому вина з глека. — Давай-но наллю тобі… Бачу, ти непоганий хлопець. Я давно живу в глушині, вже забув про світські манери. Коли я щось бачу, кажу про це прямо. То чого ж хоче мій брат? Щоб я підтвердив відмову від майнових претензій? Якщо це допоможе йому міцніше спати ночами, я так і зроблю.

А це могло б стати вирішенням проблеми, подумав Нолліс. Але ні, надто ненадійно. Не можна довіряти людині в таких речах. Тим більше, в нього залишаються спадкоємці, в майбутньому може вийти досить неприємна історія. Він скоса глянув на двох скуйовджених братів, які й собі не зводили з нього підозріливих очей, і на цю руду відьмочку, котра теж раз у раз поверталася до нього пронизливим поглядом. Шотландська кров… Навіть розведена половиною англійської, вона небезпечна, бо в ній завжди вирує помста. Ніколи не можна довіряти цим дикунам.

Нолліс наблизив свій дерев'яний кубок до кубка господаря, ледь торкнувся його й мовчки випив вино. Воно вдарило в ніс нестерпним кислятинням, і він непомітно скривився. Справді, ганьба для спадкоємця такого славетного імені. Але ж Родерік звик жити саме так: пити це кисле пійло, спати на протягах і ходити по хліву, який він гордо іменує замком. Дивно, але зараз Джон відчував до нього навіть якесь презирство — він, син простої віланки! Первісток могутнього лорда Персі, який пив бридке дешеве вино, в цій убогій обстановці дійсно мав жалюгідний вигляд. І чого він домігся своєю шляхетністю?

— Ваша милість помиляється, якщо думає, що я приїхав сюди за цим, — довірчо зауважив Нолліс, нахиляючись ближче до господаря. — Ваш брат просив передати, що не тримає на вас зла. І просив, щоб і ви теж… загалом, нібито пробачили йому. Він хоче зустрітися з вами й звелів передати, що тепер, коли ваш батько вмер, ви можете спокійно приїздити до Беверлі, коли забажаєте. Сказати по правді, серові Джеффрі потрібна ваша допомога. Мій хазяїн написав вам листа…

Він простяг баронові сувій, котрий досі тримав за пазухою. Старший Персі недовірливо взяв його, ніби небачену заморську дивину. Покрутив у руках і зненацька розреготався.

— Братові потрібна моя допомога? Про що ти, Джоне?

Він непомітно перейшов на «ти». Сер Родерік налив собі ще вина, й Нолліс відзначив для себе, що господар замку швидко п'яніє. Що ж, це навіть добре.

— Так, допомога! — сердито вигукнув Джон і з грюкотом поставив свій кубок. —