Читати книгу - "Історія з собаками"

В хаті не світилося, віконниці були зачинені. Видно, Анастасій ще не повернувся з роботи. Над пущею висіла така глуха, набрякла вологою тиша, що навіть Авакум, який не любив людського тлуму, навіть він почув себе якимось відлученим від світу, якимось страшенно самотнім. «Не солодко ж моєму бідолашному приятелеві, якщо його вдовольняє життя серед такої пущі», — подумав Авакум і поспішив обійти хату, аби розглянутися навколо, розвіятися, не дати, щоб і його охопив смуток, що вже почав закрадатися в душу. Бо, правду кажучи, він і сам волів жити ОСТОРОНЬ від сучасного й ближче до минулого, хоч не міг здійснити своєї мрії протягом усього життя.

Як тільки Авакум зайшов за хату, на стежці, наче випливши з болотяної мли, з'явився старий Драгнев. Виринаючи з туману, Драгнев здавався ще більшим, якимось наче аж примарним, і Авакум, на що вже звиклий до всіляких несподіванок, відчув, як по спині забігали неприємні мурашки.

— Ви лікарів приятель? — заґув низьким баритоном старий Драгнев.

— Припустімо, — ухильно відказав Авакум.

— Якщо це саме ви, то можете зайти до хати! — промовив старий. — Лікар сказав мені відімкнути вам хату, якби ви приїхали перше ніж він повернеться з роботи. А! — кивнув він у бік Авакумової «Волги», обертаючи ключ у замку. — Ви машиною приїхали. Чудово! Я поважаю «Волгу»! Прошу! — Він відімкнув двері й зупинився на порозі, щоб пропустити гостя вперед. — І власників «Волги» поважаю! — додав.

— Який там власник, — стримано усміхнувся Авакум. — Хіба ви не бачите, що машина з білим номером?

— Це вже дрібниці! — викручувався старий Драгнев. — Я спершу дивлюсь на людину, а вже потім на номер!

Він увімкнув електрорадіатор і запросив Авакума сідати ближче.

— Тут сирувато! — пояснив він. — Від болота все просякає вологою.

— Ви порядкуєте в хаті лікаря, як у себе вдома. Певне, з ним добрі приятелі?

— Мене звуть Спиро Драгнев, — відрекомендувався старий з легким, але поважним, сповненим гідності поклоном. — Сам я з Печери, був лісником, викладав лісівництво, потім працював на тартаку й, нарешті, багато років держав цю корчму. — Він тупнув ногою по підлозі. — Зараз живу сам, тому так швидко здружився з лікарем. Він теж самотній.

— А це була корчма? — Авакум з цікавістю роззирнувся. — І ви корчмарювали?

— Так. Аж поки два роки тому вирівняли дорогу. А до того тут вирувало життя, шосе пролягало біля самого порога корчми. Можете собі уявити!

— Можу! — всміхнувся Авакум.

— Дурниці! — насупив брови старий. І, помовчавши, додав: — Що там ви можете уявити! Багато чого з тутешніх подій і уві сні не присниться!

— Чи ба! — засміявся Авакум.

— Маю велику хату в селі, але живу сам, бо жінка померла, а син виїхав до Лівії. Займаюся полюванням. Я голова мисливського товариства.

— І на що ж ви полюєте? — спитав Авакум.

— На диких качок і гусей, їх на болоті сила.

— Це ваша рушниця? — Авакум кивнув головою на стіну.

— Моя. Лишив позавчора, бо саме періщив дощ!

— Позавчора не було дощу.

— Може, я забув. Вам подобається рушниця?

— Я на рушницях не розуміюся.

— Де вже вам! Лікар казав, що ви археолог.

— На вигляд рушниця гарна.

— Вінчестер.

— Купили собі за кордоном?

— Ба ні! Де там! Один приятель привіз.

— Отож із цієї рушниці ви б'єте на болоті гусей та качок?

— Із цієї, і з інших. У мене аж три рушниці. Полюю вже понад тридцять років!

— Певне, знаєте околицю, як своїх п'ять пальців?

— Знаю.

— І болото знаєте, як своїх п'ять пальців?

— І болото.

— А де вбито собак мого приятеля?

— На болоті.

— Для чого?

Старий зміряв Авакума похмурим поглядом.

— Ви щось знаєте про це?

— Ні.

— І я не знаю.

Старий дістав цигарки й закурив.

— Хочу поговорити з вами про це.

— Про собак?

— Ні. З приводу собак. Ви лікарів приятель. Це добре. От і порадьте йому, дуже вас прошу, нехай забирається звідси негайно! І чого він прийшов на це непевне місце?

— Ви називаєте це місце «непевним»?

— Воно гірше, як непевне, товаришу, повірте! І скажу вам, чому. Тут обертаються темні сили, розумієте? Коли тут пролягала дорога, нею проїздили ті, що з-за кордону, — туристи, подорожні, словом, різні. Тут доконувано ґешефтів з валютою, золотом і ще багато з чим. Це місце не змінилося й дотепер, хоча корчми вже й нема. Багато хто з тих колишніх і тепер ще приїздить. Так я собі міркую, тобто припускаю. Еге ж, приїздить! Напевне, ці людці й звели зі світу собак. А хто ж би ще? Дійде до того, що й лікаря втоплять