Читати книгу - "Заборонені чари"

Кейт зміряв її довгим поглядом.

— По-перше, — повільно мовив він, — я вже почав. Тепер твоя черга. А по-друге, ти знаєш, хто я і звідки, де живу, де народився, де навчався, хто мої батьки… Ну то що?

Маріка мовчала. Вона й далі не могла знайти найменшої вади в Кейтових арґументах. Звісно, можна було б заперечити, що він знає (або ж здогадується) про такі речі, про які звичайна людина знати ніяк не може. Але Кейт уже ясно дав їй зрозуміти, що він не зовсім звичайна людина.

Так і не дочекавшись відповіді, Кейт підвівся з канапи і знову підійшов до дзеркала. Пальцями правої руки він у потрібному місці доторкнувся до зовнішнього боку рами, почулося тихе клацання потайного замка, і дзеркало відхилилося.

Затамувавши подих, Маріка стежила за Кейтовими діями. А він, навіть не озирнувшись, дістав із кишені маленький ліхтарик, увімкнув його і ввійшов досередини. Незабаром почулися його обережні кроки по сходах, потім — скрипіння дверей на старих, погано змащених завісах.

Маріці дуже хотілося знати, що він замислив. Її так і поривало піти слідом за ним, проте вона стрималася. Маріка розуміла, що саме на це Кейт розраховує, і не збиралася підігравати йому. Вона твердо вирішила, що не рушить з місця і спокійно чекатиме на його повернення.

Спокійно чекати їй не вдалося, вона вся була на нервах і ледве змогла всидіти протягом тих двох чи трьох хвилин, поки Кейт перебував у підземеллі. Та врешті він повернувся, зачинив за собою дзеркальні двері, старанно обтрусив від пилу свій дорогий костюм і лише тоді заговорив до Маріки:

— Мабуть, мені краще піти. Шкода, що наша розмова не склалася. Ти не дуже сердишся на мене?

— Ні, — трохи подумавши, відповіла Маріка. — Я не серджуся, просто… просто я ошелешена.

— Розумію, — сказав Кейт. — Тобі потрібен час на роздуми. День, два, три — скільки знадобиться. До речі, запрошення моїх батьків залишається в силі. Так само, як і моє запрошення до відвертості.

Кейт рушив до виходу. Маріка не стала його зупиняти, лише проводжала розгубленим і стривоженим поглядом.

Біля самих дверей Кейт затримався.

— І ще раз прошу тебе, Маріко, — промовив він, — будь обережна. У цьому світі не можна довіряти стороннім людям… — А після короткої паузи додав: — Мені можна. Я не сторонній.

Миль за десять від замку Кейт стишив ходу свого „яґуара“, підшукав зручне для зупинки місце, з’їхав на узбіччя і заглушив двигун. Переконавшись, що ні попереду, ні позаду на дорозі немає інших машин, він видобув з правої кишені якийсь прямокутний предмет, за розмірами трохи більший від сигаретної пачки. Цей предмет називався детектором. Він мав крихітний дисплей, який наразі висвітлював число „16“.

„16 – 12 = 4“ — машинально підрахував Кейт, зняв кришку на торці детектора й видобув зі спеціального гнізда прозорий, як сльоза, кристал з ретельно відшліфованими гранями.

Кристал був величенький, і якби це був алмаз, він би коштував чималих грошей. Проте він не був алмазом, і з погляду ювеліра, його вартість визначалася винятково якістю огранки, а сам по собі матеріал не становив жодної цінності. Для Кейта ж цінність цього кристалу полягала в тій інформації, що в ньому містилася.

Кейт сунув руку у внутрішню кишеню піджака й дістав свій золотий портсигар, у якому, окрім сигарет, лежали загорнені в різнокольорову фольгу п’ять таких самих кристалів. На відміну від кристалу з детектора, записана в них інформація була навмисно зіпсована.

Кейт вибрав кристал у фользі червоного кольору (що відповідало числу „4“) і вставив його в гніздо детектора, а незіпсований поклав до портсигара. Потім відкинувся на спинку крісла й важко зітхнув.

„От боягуз!“ — вилаяв себе він. — „Якщо вже почав говорити, то довів би все до кінця. Ба ні — ганебно втік, звинувативши Маріку в нещирості. А з чого б їй довіряти мені?..“

Кейт дуже сподівався, що Маріка слідом за ним спуститься до підземної комірчини й побачить, як він, витягши зі стіни біля порталу камінь, дістає зі схованки детектор. Тоді вона, поза будь-яким сумнівом, виказала б куди більше наполегливості й напевно витягла б із нього все, що він так боявся розповісти і що безпосередньо стосувалося її самої та решти її родичів — нащадків Конора МакКоя. Кейт уже давно прагнув цієї розмови, але довго не насмілювався бодай натяком дати їй зрозуміти про свою обізнаність. Сьогодні він нарешті зважився. Вірніше, це вийшло в нього мимоволі, імпульсивно. І так само під впливом імпульсу Кейт забрав детектор, замість просто поміняти в ньому кристал. Тепер він не мав вибору: найближчими днями йому доведеться повернутися в Норвік з новим детектором, а Маріка, безперечно, чекатиме його, щоб продовжити їхню розмову…

„Якщо батько дізнається,“ — думав Кейт, повертаючи ключа в замку запалювання, — „він мене приб’є… Гмм… А якщо це стане відомо й іншим, мене просто вб’ють. “

Наближалась десята вечора, а портал досі не було налагоджено. Зробити залишалося майже нічого, проте Маріка ніяк не могла зосередитися, раз по раз припускалася помилок і мусила починати все спочатку. Кожна нова невдача викликала в неї черговий спалах роздратування, а що дужче вона нервувала, то частіше помилялася. До всього іншого, Маріка знай зганяла свою злість на Алісі, яка в міру своїх скромних можливостей допомагала їй у роботі.

Врешті-решт, доведена до краю незаслуженими докорами, Аліса не витримала.

— Все, годі! — рішуче оголосила вона. — Ти вже дістала мене своїми наріканнями.

Маріка миттю вгамувалась і з винним виглядом повернулася до кузини.

— Вибач, Алісо, я ж ненавмисно. Не сприймай це так. Потерпи ще півгодини — лишилося ж зовсім трохи.

Аліса пирхнула:

— Ой, любонько,