Читати книгу - "Борошняні немовлята"

— Ну, дуже дякую.

Саймон за звичкою простягнув праву руку. Мартін якусь мить не міг зрозуміти, що це значить, але потім збагнув, що Саймон хоче потиснути йому руку.

— Нема за що, — швидко відповів він. — Звертайся.

— Не буду, — запевнив його Саймон. — Думаю, з мене досить. Щось мені підказує, що тепер усе буде гаразд.

А й справді, Мартін розгледів на обличчі Саймона дивний, неземний вираз — щось схоже на ауру; наче Саймон, як лицар Ґалагад, побачив Святий Грааль і відчув, що здійснилася його найзаповітніша мрія.

Пані Арнотт рилася у свій сумочці, шукаючи аспірин.

— Уже втретє він проходить повз ці двері, виспівуючи на все горло, — вона озирнулася до пана Спенсера, який схилився над нотним зошитом, намагаючись за допомогою гумки перетворити замальовані олівцем четвертні ноти на половинні. — Чого ви не вчите з ними спокійніших пісень?

Не відводячи погляду від своєї роботи, пан Спенсер тихо захищався:

— Я ніколи не вчив їх цієї пісні. Зрештою, яка різниця, чого їх учити? Парубчиська з 4-В можуть заспівати колискової так, ніби це військовий марш. І нічого не вдієш. Вам ще пощастило, що в хлопця гарний голос.

Пані Арнотт кинула другу таблетку аспірину в склянку з водою.

— Чомусь перерва вважається часом для відпочинку вчителів, — гірко пробурмотіла вона. — А це просто інша форма страждань.

Вона підняла голову.

— Він що, знову повертається? Я більше не можу цього терпіти. Навіщо цей хлопчисько вештається туди-сюди коридором?

Пан Гендерсон відірвався від своєї чашки кави, щоб усе їй пояснити.

— Якщо ви запитуєте про Саймона Мартіна, — сказав він, — то доктор Фелтом попросив його перенести на стенд конкурсу наукових досліджень винахід Німмо-Сміта — пішохідний перехід, який контролюється за допомогою мікропроцесора. Тож хлопець просто робить те, що йому наказали.

— А виспівувати при цьому на все горло моряцьких пісеньок йому теж наказали?

— Хочете, я попрошу його зменшити гучність? — пан Гендерсон висунув голову з дверей учительської, але виявилося, що він спізнився. На протилежному кінці коридору вже з’явився пан Картрайт.

— Саймоне Мартін! — гримнув він, безжально уриваючи повний ентузіазму тенор. — Ти чому не прийшов на контрольне зважування?

Саймон зупинився, як укопаний, тримаючи в руках осцилограф.

— Бо доктор Фелтом попросив мене дещо перенести, — відповів він невинним голосом учня, який знає, що за ним стоїть впливовіший учитель. — Це для конкурсу наукових досліджень.

Обличчя пана Картрайта спохмурніло. Конкурс наукових досліджень! Конкурс наукових досліджень! До початку ще кілька днів, а він уже сидить йому поперек горла. Ця витівка зіпсувала йому весь триместр. Якщо всі інші школи світу можуть відкласти цю узаконену форму хаосу на останній тиждень навчання, то чому цього не може зробити доктор Фелтом? Чесне слово, він добряче задирає носа.

Пан Картрайт не стримався. Перш ніж він устиг опанувати себе, потік антипедагогічної лайки зірвався з його вуст і залунав у коридорі з такою силою, що Саймон був просто шокований. Звісно, він і сам уживає такі слова. Буває, пускає в хід і гірші фразочки. І то досить часто. Але щоб Старий Бецман, бризкаючи слиною, отак лихословив — таке йому і не снилось!

Саймон глянув на свого вчителя з повагою.

— А ти! — підсумував пан Картрайт, дивлячись на Саймона нищівним поглядом. — Ти кидай цю купу мотлоху і шуруй у клас на контрольне зважування.

— Слухаюся, пане.

Саймон поклав осцилограф і Вішартів цифровий генератор синусоїдальних коливань просто на підлогу і слухняно поплентався коридором услід за вчителем.

— Отак уже краще, — пробурмотів пан Картрайт. Це, звичайно, чудово, що Саймон повен рішучості й не збирається вішати носа. Але, на жаль, будь-яке хороше починання зрештою може закінчитися абсурдом — і в школі завжди саме так.

На порозі до кабінету поганий настрій пана Картрайта розвіявся.

— Усе! — крикнув він, зайшовши якраз вчасно, щоб зловити Філіпа Брустера, який стрибав через візочки Саджида. — Досить! Я вже ситий донесхочу цим проектом! Відвезіть цю фуру в куток і ставайте зі своїми мішками борошна в чергу. Зараз я їх позбираю і поверну доктору Фелтому.

— Як так повернете?

Пан Картрайт зовсім неправильно зрозумів причину їхнього здивування та стурбованості.

— Так. Я поверну їх. Знаю, до кінця експерименту ще чотири дні, але ви зможете використати цей час, щоб довести до ладу свої щоденники.

— Але…

— Ніяких але! — закричав пан Картрайт. — Ану здавайте своїх борошняних немовлят! Це всіх стосується.

Він став біля ваги.

— Хто хоче бути першим?

Запала абсолютна тиша, і пан Картрайт дійшов висновку, що ніхто не хоче бути першим.

— Може, почнімо з тебе, Джордже?

Джордж був такий спантеличений, що не міг навіть похитати головою.

— Генрі?

Генрі глянув на інших учнів, немовби закликаючи їх прояснити цю очевидну несправедливість. Помітивши, що Джордж відвернувся, пан Картрайт нетерпляче продовжив:

— Ріку, а ти? Ага, його нема. Ну звісно, а як же інакше. Тоді ти, Рассе? Ти готовий віддати мені свій мішок борошна? Останнє зважування — і тобі більше ніколи не доведеться панькатися з цією лялькою. Ну, що ти про це думаєш?

Pacс перестав чистити своє борошняне немовля від котячої шерсті та підвів очі. Він не помітив, що всі учні нетерпляче дивляться на Саймона, сподіваючись, що той, хто так ревно змальовував усі переваги цього експерименту, вийде нарешті зі свого заціпеніння і владнає непорозуміння, доки ще не пізно. Повернувшись до свого заняття, Pacс просто запитав:

— А як же Грандіозний Вибух?

Пан Картрайт здивовано витріщився на нього.

— Який вибух?

— Грандіозний Вибух, — Pacс знову підняв голову. — Саймон сказав нам, що в останній