Читати книгу - "Борошняні немовлята"

— Порозривати на шматки?

Пан Картрайт не міг приховати здивування.

— Порозривати борошняних немовлят на шматки? І ви йому повірили?

Він обвів поглядом учнів і побачив їхні безрадісні обличчя.

— Ясно! — твердо сказав він. — Ви всі йому повірили!

Він обернувся до Саймона, чиє заціпеніння поступово перетворювалося на пекучий сором.

— Ти зміг їх переконати, що в останній день експерименту можна буде підірвати понад сто фунтів білого борошна?

Саймон кивнув.

Пан Картрайт розвів руками.

— Тутечки? У моєму кабінеті?

Саймон знову кивнув.

Повільно, як зароджується землетрус, пан Картрайт засміявся. Щоб не втратити рівноваги, він схопився за край свого стола і поступово набирав обертів. Здавлене хихикання переросло в голосний сміх, а сміх переріс у нестримні хвилі реготу. Відтак нестримні хвилі реготу переросли у справжнісіньке гоготання. Сльози покотилися з його очей. Стіл під ним затрусився. Скло у віконних рамах задвигтіло. У сусідньому кабінеті пані Арнотт боязко глянула на настінні наочні матеріали.

Пан Картрайт показав пальцем на Саймона.

— Ти… Ти…

Він досить довго не міг завершити речення.

— Ти сказав їм, що я дозволю підірвати сто фунтів білого борошна у себе в кабінеті!

Він занурив руку в кишеню піджака і витяг звідти величезний поплямований носовичок. Витер ним сльози з очей.

— І вони тобі повірили!

Новий напад сміху звалив пана Картрайта зі стола, і він опинився на підлозі. Підлога здригнулася. Стіл, який він потягнув за собою, гепнувся об класну дошку і придавив дерев’яну лінійку зі сталевими наконечниками. Лінійка з тріском розламалася надвоє, одна частина застрягла під столом, а друга злетіла вгору і влучила просто в лампу.

БАХ!!!!!!

Вибух був справді грандіозний. Іскри і розбите скло мерехтливим дощем падали на учнів, а хлопчачі крики захоплення і радості потонули в шипінні й потріскуванні старезного перенапруженого електропроводу.

Запала така тиша, що, здавалося, її можна помацати руками.

— От бачите, — з відданістю в голосі сказав Робін. — Саймон таки не збрехав.

Так само віддано він пішов зі своїм другом по віник і совок. Разом вони змели уламки в акуратну купку за дверима і поставили стіл пана Картрайта на ніжки.

Пан Картрайт установив вагу.

— Так, — сказав він. — Пожартували і досить.

Він вказав на Расса, оскільки той сидів найближче.

— Давай сюди своє борошняне немовля.

Рассу не залишалося нічого іншого, як віддати своє немовля пану Картрайту, щоб той поклав його на вагу.

— Непогано, Рассе. Зовсім невеличка втрата ваги і вигляд цілком пристойний, якщо не зважати на котячу шерсть. Молодець!

Пан Картрайт кинув борошняне немовля у величезний чорний сміттєвий пакет подвійного призначення, який він завбачливо тримав у своєму столі спеціально для цього випадку.

— Перший пішов! — сказав він, помітно збадьорившись.

Учитель знову тицьнув пальцем.

— Ґвин.

Ґвин зиркнув на Саджида, який, знизавши плечима, дістав зі свого візка його мішечок.

— Може, відразу і розрахуємося? — мило запитав Саджид, навмисно тримаючи Ґвинове борошняне немовля над брудними бутсами Філіпа Брустера, перевернутими догори шипами.

Врешті-решт бізнес є бізнес.

Набурмосившись, Ґвин запхав руки глибоко в кишені та витяг звідти достатньо грошей, щоб викупити своє немовля.

— Нате, прошу, — сумно сказав він, передаючи немовля пану Картрайту.

Пан Картрайт без зайвих церемоній кинув його на вагу.

— Прекрасно, — сказав він. — Другий пішов! — і радісно швиргонув немовля в сміттєвий пакет.

— Хто наступний?

Поки не пізно, Саджид вирішив скористатися можливістю і змусити своїх найзатятіших боржників привселюдно з ним розрахуватися. Він витягнув з візка борошняне немовля Луїса Перейри. Прийнявши поразку з гідністю, Луїс заплатив і віддав мішечок з борошном пану Картрайту, щоб той його зважив.

— Твоє немовля набрало трохи ваги, — сказав він. Але потім помітив бутерброди, які Луїсова мати акуратно прикріпила знизу.

— Ні, не набрало, — виправився він, відірвавши бутерброди і знову поклавши мішок на вагу. — У межах норми. Ледве-ледве.

Клас трохи збадьорився. Загальне розчарування почало розсіюватися, натомість прийшло усвідомлення, що хоч і не вдалося розірвати немовлят на клапті, та вони відіграються на Саймоні — і це було їхньою відрадою. Однокласники скористалися заціпенінням Саймона, щоб поглумитися з нього, ображаючи та насміхаючись.

— Грандіозний Вибух, кажеш. Так, Сайме?

— Ти тільки дочекайся перерви!

— Ми з тебе зробимо грандіозний вибух!

Пан Картрайт продовжував зважувати немовлят, намагаючись не зважати на атмосферу неприязні й озлобленості, яка панувала довкола. Попри поганий настрій більшості учнів, його власний настрій усе кращав і кращав. Щоразу, називаючи ім’я учня і кидаючи його мішок з борошном у блискучий чорний сміттєвий пакет, подалі від очей, він відчував полегшення.

— Хто ще залишився? — запитав він. — Білле Сіммонс, я вже зважив твоє немовля? Так? Тоді Вейн наступний.

Вейн підніс своє немовля.

— Здається, воно в тебе трохи схуднуло, — критично зауважив пан Картрайт.

Він кинув борошняне немовля на вагу. Маленька сталева стрілка зробила все, на що була здатна, але, попри відчайдушні спроби, змогла просунутися лише до середини.

— Три фунти і сім унцій! — пан Картрайт не вірив власним очам. — Лише три фунти і сім унцій! Ти усвідомлюєш, що твоя цяцька втратила майже половину ваги?

Вейн скорчив таку гримасу, що пан Картрайт вирішив не продовжувати цю тему.

Залишився тільки один учень.

— Саймоне?

Саймон і не поворухнувся.

Пан Картрайт підвів голову.

— Саймоне? — повторив він.

Але Саймон сидів, немов укопаний. У хлопчини зовсім кепський вигляд, подумав пан Картрайт.