Читати книгу - "Варвар у саду"

Варто, втім нещадно ставитися до цих красивих історій. Вони напевне правдиво передають настрій, суспільне тло й атмосферу чуда, яка оточувала спорудження великих кафедральних соборів. Але чи мали вони серйозний вплив на успіхи будівництва? Обережні дослідники висловлюють сумніви. Посполите рушення охоплених найщирішим ентузіазмом віруючих, мабуть, не було вирішальним чинником цієї великої архітектурної баталії.

Невичерпним джерелом інформації про те, що діялося з матеріалом, коли він уже опинився на будівельному майданчику, є не стільки записи хроністів, як вітражі, мініатюри й гравюри. Особливо цінні й численні вказівки подають улюблені у середньовіччі інтерпретації теми Вавилонської вежі.

Каміння та розчин робітники носили на спині чи підтягували за допомогою простих механізмів, заснованих на принципі блоків. Уживані в античні часи великі дерев’яні помости, сперті на поверхню, які б вели на верхні поверхи конструкції, годі було застосувати через щільну забудову навколо кафедральних соборів. Риштовання не досягали фундаменту споруди і нагадували ластів’ячі гнізда, підвішені на запаморочливій висоті. На верхів’ї споруджуваних мурів бовваніли журавлі й примітивні підіймачі. Линву, до якої прив’язували каміння, намотували внизу на барабан, як сьогодні у сільських колодязях. Використовували також великі кола, які приводили у рух ноги робітників. Церкви Ельзасу та англійські кафедральні собори володіють колекціями тих простих механізмів. Судячи з усього, впродовж середніх віків не винайшли нічого, що б дозволило якщо не замінити, то бодай полегшити зусилля людських м’язів. Готичні кафедральні собори є, отож, достоту рукотворними.

Набір знарядь дуже простий: пила для краяння блоків пісковику, різні ґатунки молотів із тупими й гострими кінцями, кельні, знаряддя для обмірів, екер, кутник, висок. Суперечливим залишається питання про те, коли з’явилося долото з широким різцем, можливо щойно у XIV столітті. Знаряддя будівничих кафедральних соборів не надто відрізняються від знарядь творців Акрополю.

Однак не це гальмувало темпи побудови. Фінанси й транспорт (lenta convectico columnarum[44]) — ось вразливі точки амбітних починань. Спорудження кафедрального собору у Шартрі тривало п’ятдесят років, у Ам’єні — шістдесят, собору Нотр-Дам — вісімдесят, у Реймсі — дев’яносто, у Буржі — сто. Сливе жоден із готичних кафедральних соборів не був завершений за життя тих, кому наснилися його вежі до хмар.

Видатний бельгійський медієвіст Анрі Пірен запропонував аналогію між динамікою суспільства ХІ-ХІІ століть у Європі і тим, що діялося у середині XIX століття в Америці. Спорудження великих готичних кафедральних соборів годі уявити без розвитку міст і змін в економічній структурі. Земля перестає бути єдиним джерелом багатства, зростає вартість рухомого майна, розвивається торгівля, виникають банки.

Церква лихим оком позирала на тих, хто не фізичною працею, не завдяки знатному походженню, а інтелігентними махінаціями заробив значні маєтки. Тим останнім не залишалося нічого іншого, як офірувати дещицю доходів на високу мету. Хоча це, мабуть, лише частина правди, але можна ризикнути стверджувати, що готичні споруди виросли саме з нечистого сумління новонародженої буржуазії.

Вони були предметом гордості й помітним здалеку символом потуги. А також місцем суто світської діяльності та зустрічей. Середньовічна людина почувала себе у церкві, наче вдома. Нерідко вона там їла, спала й розмовляла, не стишуючи голосу. Позаяк не було лавок, храмом вільно прогулювалися й охоче ховались у ньому від негоди. Церковні заборони проведення світських зборів у храмах свідчать про те, що то була, мабуть, доволі поширена практика. Доказом є ще одна деталь: у багатьох містах, де були кафедральні собори чи великі церкви, не будували ратуші. Вітражі не лише оспівували житія святих, але, якщо можна порівняти велике з малим, виконували функції неонових реклам сукнарів, теслярів чи шевців. Адже відомо, яка запекла боротьба точилася за найвигідніше розташування фондованих вітражів. Найвигідніше — означає найближче до очей потенційного клієнта.

Дивовижна й незрозуміла річ, утім королі та герцоги відіграли вельми скромну роль у спорудженні кафедральних соборів, особливо якщо йдеться про міру особистої причетності до справи. За винятком суто королівських храмів, скажімо Сен-Шапель чи лондонський Вестмінстер, роль суверенів обмежувалася грошовими дотаціями, нечастими візитами на будову та ще інколи наданням придворного архітектора для експертизи. Ото й усього.

Постійна турбота про кшталт і долю твору спочивала в Англії, Франції, Німеччині — на абатах і єпископах, натомість у Італії — на міських комунах. Абат Сюже є зразком і символом тих, хто всю свою енергію, час і талант віддавали кафедральному соборові. Його можна виразно уявити, коли він сперечається зі злотниками й малярами, усталює іконографію вітражів, спинається риштованнями, керує походами дроворубів до найближчого лісу у пошуках достатньо великих і міцних дерев. Завдяки йому будова Сен-Дені тривала три роки і три місяці, що було рекордом швидкості будівництва, не побитим за багато віків. Такими ж заступниками були: для Нотр-Дам — Сюллі, для Ам’єна — єпископ Еврар де Фуйлуа, Ґотьє де Мортань — для Оксера.

Та навіть найбільшої енергії та ентузіазму однієї людини бракувало, щоб забезпечити безперервний нагляд за чималими ініціативами. Тому виникають установи, свого роду підприємства, які по-різному називали у різних країнах: fabrique, oeuvre, Werk, work, opera. Вони опікуються всією складною махиною розпоряджень і рахунків, керують фінансами, наймають мистців і робітників, зберігають плани. Капітула делегує одного чи кількох священиків, яких відтоді іменують custos fabricae, magister fabricae, magister operis. Проте, вони не були, як можна б із цих назв судити, технічними працівниками, а адміністраторами. Втім, і сама адміністрація зазнає поділу та спеціалізації. У Франції la fabrique займаються фінансами, l'oeuvre — справами будівництва у вужчому сенсі слова. З часом ці нові адміністративні організми здобувають значну автономію, найбільшу в Італії, де вирішальну роль у справі спорудження кафедральних соборів відіграють комуни.

Пригляньмося до людей, котрі працюють на будові. Вони становлять невелике, з власною ієрархією суспільство. На самому низу соціальної драбини бачимо