Читати книгу - "Варвар у саду"

собору, яким охоплено всі професії та суспільні верстви, включно з куртизанками. Дарунки часто надходили натурою, наприклад, королева Кіпру дарує одному з італійських кафедральних соборів прекрасну золототкану матерію. Гарячка жертовності призводить також до сімейних конфліктів. Ось якийсь італійський міщанин просить повернути золоті ґудзики, які його дружина офірувала на будову. Одразу біля церковних дверей відчиняють великі крамниці, де можна придбати все, що подарували віруючі — від коштовних самоцвітів до курей.

Збирачі пожертв мандрують далекими краями, щоби здобути кошти для продовження робіт. Коли цистерціанці розпочали зводити абатство у Сільвакані, то звернулися за допомогою до константинопольського імператора, короля Сицилії, герцога Шампанського. Натомість віруючі об’єднуються у братства, покликані матеріально допомагати розпочатим будовам. Ці братства були найрізноманітнішими, але, мабуть, наймальовничішим — братство гравців у кеглі з Ксантену (принаймні так можна приблизно перекласти confrérie des joueurs de boule). Братчиками, втім, не був абихто, адже гравці в кеглі мали у своїх лавах єпископа. Годі також не згадати про доходи від продажу духовних благ. Себто відпущень гріхів. Церкві Колегії св. Віктора в Ксантені вони покрили в 1487 році третину видатків. Проте отримання права на відпущення гріхів не було безкоштовним. Міланці 1397 року придбали у папи unam bonam indulgentiam[42] за 500 флоринів.

Збирання пожертв, зокрема, коли воно відбувалося далеко від місця побудови, супроводжувалося неодмінними подорожами з реліквіями, що для кожного відвідуваного міста було великим святом. Мініатюри змальовують усе докладно: вулицею простує процесія з реліквіями в юрмі укляклих віруючих. Хворі простягають руки, матері з дітьми проштовхуються, щоб торкнутися чуда.

Церква протестувала проти культу святих предметів задовго до того, як його почав висміювати Бокаччо. Латеранський собор 1216 року заборонив ушанування реліквій без спеціального дозволу. Однак можна тільки дивуватися величезній ініціативі та відвазі збирачів пожертв. Ото, скажімо, року 1112, після пожежі, яка серйозно ушкодила кафедральний собор у Лані, сім каноніків забирають врятовані реліквії: клапоть сорочки Матері Божої, шматок губки, з якої поїли Христа на хресті, і тріски хреста. Після процесій у низці французьких міст прочани повертаються з сумою, яка здається їм достатньою, аби закінчити будівлю. На жаль, зібрані гроші швидко розходяться, і треба виряджати нову мандрівку. Її перебіг міг би стати сюжетом захоплюючого історичного роману. Є там і подорож морем, і розбійники, і злодії, і пірати, й підступні фламандські сукнороби. Після семи місяців поневірянь і пригод побожні мандрівники щасливо повертаються, та ще й із сумою, яка дозволяє несповна через рік завершити кафедральний собор. Проте не завжди вдавалося так щасливо розв’язати проблему врівноваження доходів і видатків. У повідомленнях про хід будови часто читаємо меланхолійні сентенції: «На будові нічого не діється. Бракує грошей».

Другою серйозною проблемою, що постала перед будівничими кафедральних соборів, стало питання перевезень. Засоби транспортування не змінилися від античних часів, отож ішлося лише про водні шляхи та вози, запряжені мулами і кіньми. Коли каменоломня розташовувалася за кільканадцять кілометрів від будівельного майданчика, як це було, скажімо, у Шартрі, одна упряж щоденно постачала невелику порцію, тисячу п’ятсот кілограмів каменю, тобто близько одного кубічного метра.

Французьке прислів’я каже: «Зруйнований замок — це наполовину збудований замок». Немало каменів готичних кафедральних соборів походить із оборонних мурів і споруд Римської імперії. Щоби спорудити величезний храм св. Альбана, розібрали рештки старовинного міста Веруламіума. Прикладів можна навести безліч. Хроніки повідомляють про випадки чудесних відкриттів нових покладів каменю, скажімо, в Понтуазі, звідки постачали будову Сен-Дені. Втім, таке траплялося нечасто. Рейном, Роною, Арном плили античні колони, капітелі, блоки рожевого й білого мармуру. Горда та могутня Венеція посилає свої вітрильники на пошуки будівельних матеріалів для базиліки св. Марка аж на Сицилію, до Афін, Константинополя, Малої Азії, ба навіть в Африку.

Якими були транспортні витрати? Якщо матеріал походив із місцевостей, віддалених на кількадесят чи й більше кілометрів, його ціна зростала у чотири-п’ять разів. У каменоломнях Кана за міру каменю платили один фунт шість шилінгів вісім пенсів. Коли він опинявся на будівельному майданчику кафедрального собору Норвіча, ціна міри вже становила чотири фунти вісім шилінгів вісім пенсів. Підраховано, що загальна вартість багатьох кафедральних соборів могла би зменшитися наполовину, коли б не тягар фрахту. Відповідно, руйнування античних споруд не було сліпим вандалізмом, а жорстокою економічною необхідністю. Дуже швидко стало зрозуміло, що єдиний ефективний засіб зменшити кошти перевезень — ще в каменоломнях надавати матеріалові такої форми, щоб він міг помандрувати на будівельний майданчик у якості готового продукту, легшого від необроблених блоків сирцю. Тоді каменотесів і майстрів відправляють у каменоломні, де ті працюють під наглядом архітектора. Ця дедалі поширеніша практика навіть призводить до виникнення в Англії підприємств, які постачали готові елементи, у тому числі й скульптури.

Неможливо не згадати про оригінальний засіб транспортування, що, мабуть, не трапляється ніде, поза середньовіччям. Ідеться про рамена й спини віруючих-добровольців. Перш ніж дістатися до відомого собору св. Якова у Компостело, в місцевості Тріакастела кожен прочанин отримував шматок вапняку, який треба було доправити до Кастанеда, де містилися печі. Часто цитують лист абата Емона з Шартра, написаний 1145 року, де описано юрбу жінок і чоловіків усіх станів (що критично налаштовані коментатори вважають гіперболою), котрі тягнули вози, наповнені «вином, пшеницею, каменем, деревом й іншими речами, необхідними для життя і побудови церкви». Тисячі осіб крокували у повній тиші. Досягнувши мети, вони співають гімни і розкаюються у гріхах. Численні літературні тексти доповнюють образ добровільної праці віруючих. Під час спорудження кафедрального собору у Везле Берта, дружина герцога Жиро де Русільйона, вночі покидає подружнє ложе. Герцог, сповнений підозр, іде за нею слідом:

Et voit venir de loign la dame et ses ancelles Et de ses plus privées pucelles damoiselles, Qui venoient tout chargie de sablon et d’arène Si qu'elles ne pouvoient monter fort qu’à grant peine.