Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Кібець скорботно схилив голову.

— Добре, добре… Тепер. все одно… Записуйте, пане слідчий. Рідне, село я зоставив ще в двадцять другому році. На заробітки подався, на чужину. Жив спочатку в Чехії, потім у австрійців… Якщо накажете, опишу все, кожен свій день від народження. Вони у мене ось тут, у печінках, сидять, ті дні… Тяжко було. Перебивався з хліба на воду. Тому й поїхав шукати щастя. Тільки не здибав його. В Чехії мив вагони, в Австрії фарбував дахи, працював землекопом, по фільварках наймався. А роки йшли… Почалася війна. Стало ще гірше. Відправили мене німці в Саарбрюкен на ливарний завод. Вдень тягаєш чавунні зливки на спині, падаєш з ніг, а на ніч — за колючий дріт тебе… Били. Картопляне бадилля — ось і весь харч був. Вітер подме, хитаюся, наче билина… Не буду брехати — погрішив. Не витримав. Сказав, що згоден записатися до їхнього війська, добровільно… Одягли на мене зелений мундир. Був у зенітниках, підносив снаряди, Цього не втаїш, ні. Був. Аж два з половиною роки. Нашивку носив унтер-офіцерську, навіщо критися… Під кінець війни стояв у Берліні. Почала підходити російська армія — втік на захід, в американську зону. Зайнявся комерцією. Але ким я був там для всіх? Зайдою, чужинцем приблудним, безбатченком. Кому лише не ліньки, той і штурхне тебе. Придушили податками. Поліції щодня хабара давай. А де набереш… Одному не дав, другому — біда! Інспекторів наслали, крамницю опечатали. Звинуватили, що торгую зіпсованою ковбасою» Почали ганяти по судах… Тоскно було на серці. Часто згадував рідний край, зелені полонини. Потягло на старість в рідну сторону, йой, як потягло, пане слідчий! Ходив сам не свій. А як повертатись? Якби не ота служба у німців… Але що було, то було, подітися нема куди. І вирішив перебиратися через кордон тихцем, щоб ніхто не чув і не бачив. Перейду, думав, на радянський бік, переб’юся десь рік-два, а потім і додому, до своєї хати… Рідні у мене немає, один, як палець, хто там спитає, де блукав по світу. Отак і вирішив. Та глупства припустився. Прихопив з собою оцього пістоля… Кібець подивився на парабелум, що лежав на столі. Журно похитав головою.

— За триста марок купив у одного німця. Про всяк випадок запасся. Додому ж не близько, через три кордони йти довелося… Важив, тільки ступлю на свою землю — викину до дідька зброю, не потрібна вона буде. Ну, а як наткнувся вже на радянському боці у лісі на солдата — злякався. Криміналу злякався, пане слідчий… Вистрелив кілька разів.

— Гранату теж кидав з переляку? Потім, ви забули про гроші. Двадцять дві тисячі радянськими карбованцями. До того ж вони фальшиві. Ви їх теж купили в одного німця?

— Не у німця, пане слідчий. У американця купив. А що фальшиві, не знав, бог свідок, не знав… На чорному ринку там усе є: і карбованці, і долари, і франки… Не міг же я повертатися додому жебраком.

Кілька хвилин Шелест сидів, наче заглибився у свої думки. Здавалося, він забув про чоловіка в сатиновій сорочці, але Петришин бачив, як з-під примружених повік очі полковника уважно вивчали того, хто назвався Кібцем, обмацували з голови до ніг, оцінювали.

— Так… Ви скінчили? — Шелест встав, вийшов з-за столу. — Все це було б дуже цікаво, Кібець, якби не одна дріб’язкова деталь. Про неї ви забули згадати. Давайте внесемо ясність. Скажіть, будь ласка, що це таке?

З невеличкої записної книжки в синій палітурці полковник обережно двома пальцями вийняв маленький шматочок цигаркового паперу. Тоненький, завбільшки з поштову марку папірець дрижав, колихався від подиху в полковниковій руці.

Шелест, ступивши крок до Кібця, підніс паперовий квадратик.

— Ось вона, ця деталь. Бачите? Кібець сидів непорушно, наче статуя.

Винуватий, принижений вираз обличчя розтанув, зник. Воно стало кам’яним, наче затверділо. Очі сховалися кудись вглиб, на кінчиках рота з’явилися жорстокі складки. Замість убитого горем старого, на стільці сидів зовсім інший чоловік, той самий стріляний вовк, якого бачив перед собою старшина Гейко в снігових кучугурах, де свистіли кулі.

Розглядаючи папірець крізь лупу, Шелест повільно прочитав уголос:

— «Прийми і допоможи. Виконуй усе, що накаже тобі пред’явник цього. Зв’язок надалі підтримуватимеш через нього. Вепр, ти повинен будь-що залишитися на старому місці. Додаткові інструкції одержиш. Привіт»… Незрозумілого багато. По-перше, хто такий Вепр?

Крива посмішка з’явилася на Кібцевому обличчі. Він нахабно глянув на Шелеста, відкинувся на спинку стільця, заклав ногу на ногу, злегка похитав важким чоботом.

— Вепр — дикий кабан, водиться в лісах і ласує жолудями. Йому й адресовано листа. Зрозуміти це неважко.

Полковник кивнув головою.

— Дякую. Я теж такої думки. Де ж міститься лігво цього письменного вепра?

— Колись, є… не знаю вашого звання, пробачте… колись у цих краях жив вельможний пан граф Бадені. Він любив полювати. За те, що селяни бралися вказати йому стежки, якими дикі кабани ходили на водопій, граф платив гроші. Здається, таке правило існує й досі. Мисливці обіцяють провідникам винагороду. Звичайно, ціна буває різна. Одна річ, якісь там куріпки чи миршавий заєць, а коли йдеться про кабана… Вепри зустрічаються не часто. Ціна буде висока.

— А ми торгуватися не збираємось, — сухо кинув полковник. — Не звикли, щоб нам ставили умови. Викиньте таке з голови раз і назавжди. Говоритимете відверто — на суді це врахують. Слухайте, Кібець, чи як вас, — уже спокійно вів далі полковник. — Ми ж дізнаємося про все, що треба. Нам буде відоме ваше справжнє прізвище, ми встановимо, хто ви, звідки, чого прийшли сюди, дізнаємося про кожен ваш крок за ваше життя. Правда, для цього потрібен час. Може, не слід чекати? Подумайте. Зважте все. Ви мовчите?

— Так. Згадка про графа вам не до