Читати книгу - "Льодовик"

вона ще приносить якісь зеленкуваті пігулки у формі зірочок, одну на двох, для продовження ерекції. Я щоразу намагаюся відкусити меншу половинку, й пігулка щоразу кришиться у мене на зубах, а потім Лідка злизує крихти з моєї долоні. А потім, коли я роблю їй куні, то натираю кінчик носа об шорстку щетину лобка. Ніс потім ще кілька днів свербить, так і ходжу з натертим носом.

Якось я не стримався й сказав, що, мовляв, вона у тебе така велика, важко повірити, що ти ще не народжувала.

— А хто тобі сказав, що я не народжувала? Я лише казала, що у мене нема дітей… Дитина померла при народженні.

— Вибач, я не знав.

— Це було давно, ще у тому житті, до Льодовика.

— Вибач, — повторив я.

— Ти хочеш запитати, хто батько? Один покидьок, він потім мене під кулі підставив, — Лідка все це розповідала якось начеб завчено.

Я навіть подумав, що все це вигадка. Бо ж навіть раптом згадав, що вона письменниця, хоч і дитяча. Може, того й письменниця. Але хіба з такими речами жартують?

— Під кулі? — перепитав я, коли вона замовкла.

— Ну, не зовсім, але у мене біля виска тримали пістолет і питали, де той сучий син дівся? А я звідки могла знати, якщо він і мене кинув… Потім, кажуть, його таки вбили. Але я не побачила ні тіла, нічого. Він там когось підставив, дуже солідних людей, цілу фірму. І тут у Києві, і ще десь.

Лідка почала плакати, тихо, але довго, я ледь вгамував її. Після цього вона місяців зо два не з'являлася, і я думав, що вже й не приїде. Що вже й не побачу ні її, ні її Оскара. Але от, коли повіяв пронизливий північний вітер, знову зателефонувала… Цієї весни вона взагалі веде себе дещо спокійніше. Та й у ліжку їй тепер більше подобається, коли я знизу. Хоча і позу вершниці вона дещо удосконалила.

Вона розсуває мої коліна, влягається на мене і переставляє свої ноги між моїх. Вона переплітає їх так, що своїми ступнями притискає мої гомілки і може так безконечно довго вібрувати, лежачи на мені. І ще їй подобається, коли я у цей час погладжую її спину або підставляю долоні під її невеличкі гарбузики й ніжно мну соски… Але руки у такій позі невдовзі затерпають, і я знову гладжу їй спинку, та й сіднички також.

Часом мені здається, що вона начеб впадає у якийсь транс, приємне самозабуття. Хоча «приємне», мабуть, і не те слово. Але це вже потім, бо спершу завжди зверху я. У нас це вже майже як ритуал, коли ми починаємо, то спочатку зверху я, ну а потім уже вона. Я роблю для неї гранатовий фреш, рулет тим часом на столі і вже нарізаний. За фрешем ми зазвичай говоримо про погоду.

Лідка називає це преамбулою, хоч інколи вона робить лише один ковток. А потім враз настає момент, коли цей ледь помітний рух головою, і видих, і погляд на мій диван. Я цього тільки й чекаю, наближаю її до себе й починаю роздягати, вистачає лише доторкнутися до її гладенької спинки, до защібок її ліфа, і вона просто стягає його через голову, не ростібаючи.

Та я все одно роздягаюся швидше і ще в процесі роздягання торкаюся прутнем її сідниць. Потім лягаю на диван, вона примощується поруч і ще якийсь час пестить мене, а тоді я лягаю на неї. Я починаю пітніти, як коли, часом і зовсім не пітнію. Це, мабуть, також від погоди залежить, і тоді я найбільше боюся, що так само раптово, як ото часом зранку, з носа може піти кров. Уявляю, як би це її налякало. Бувало, Ліда затримувала мене на собі надовше, казала, що їй подобається відчувати на собі мою вагу.

У такий момент вона щось шепоче мені в саме вухо, мовляв, цікаво було б подивитися, як я це роблю з іншими. І чи не міг би я її запросити, коли приведу іншу. Вона б хотіла просто поспостерігати.

— Навряд чи тобі вдалося б просто поспостерігати…

— Невже? І ти готовий до цього?..

— Ти ж перша почала.

— Я не подумала, просто жарт, — видихає вона мені так само пристрасно, обдає жаром, мабуть, аби переконати, що це таки був не жарт.

— Про що ти думаєш? — ще часом уміє запитувати вона у такі моменти, коли ні про що думати просто не хочеться.

— Про морозиво, — видихаю у відповідь.

— Хочеш уже морозива? — вдає муркотливу кицю, хоч насправді хитра вовчиця.

— Ні, не хочу, — чесно відповідаю я.

— Морозиво на десерт, — розпливається у млосній посмішці.

— Як скажеш, — видихаю у відповідь.

Чомусь Ліду така відповідь влаштовує, хоч іншим жінкам не завжди подобалося, коли я так казав. Може, вони просто хотіли від мене забагато… «Як скажеш», — саме так я і відписую Лідці, коли вона часом надсилає мені ці свої божевільні повідомлення на кшталт: «Я не буду ділитись своїми фантазіями, бо тебе зупинять на канадському кордоні» або: «У моєму світі живуть лише поні, які харчуються веселкою, а какають метеликами», — які потім і сама не може пояснити.

Однак після першого разу вона завжди посилає мене по тарілочку для морозива, бо любить, аби перед вживанням воно трохи відтануло.

Я підозрюю, що вона пише не лише для дітей… Здається, я навіть можу пояснити чому. Вона підписує мені усі свої книжки. Вони виходять у неї тоненькі, у м'яких палітурках, але це не казки, а так — історійки для молодшого шкільного віку. У цих історіях неживі предмети, як–от: телефон, ручка чи й навіть кухонний ніж — враз оживають і починають діяти. У неї є окрема книжечка й про таксу Оскара, у суперобкладинці, видана у