Читати книгу - "Подзвін з-під води"

– Та хіба я тебе критикував? Валеріє, що ти таке кажеш? Я просто щиро переживаю за тебе, ось і все! І хочу якось полегшити твій біль, зрозумій мене!

– Я розумію, Антоне. Я все розумію. Але твій біль також потребує допомоги. Я бачу і відчуваю це… У цьому ми схожі. І я теж намагаюся бодай чимось полегшити твій біль чи пригасити його якось. Але… Не знаю, що робити з власним болем, котрий виїв мене ізсередини, змучив усю душу, спопелив усі мої почуття… Вибач ще раз. – І вона знову заплакала, закривши обличчя руками.

Антон спробував обійняти її за плечі, але вона вирвалася і побігла геть, розганяючи навколишню темряву білим вітрилом свого довгого шарфа, що розмотався і тепер майорів на вітрі за її спиною. Він кинувся за нею, але чиясь рука міцно притримала його за лікоть. Це був Олег Петрович.

– Не треба цього робити. Хай побуде на самоті. Зараз ви лише погіршите її стан, – тихо мовив він і підштовхнув Антона до дверцят свого авто, що стояло поруч. – Сідайте, поговоримо.

Олег Петрович запропонував Антону сигарету і закурив сам. Так і курили вони мовчки кілька довгих хвилин, поки, нарешті, лікар не вирішив порушити тишу:

– Я все розумію і все бачу, Антоне, адже я не сліпий, і я – ваш лікар. Вона подобається вам? – спитав Олег Петрович, дивлячись прямо в очі Антону.

– Не знаю… Я нічого не знаю, – прошепотів Антон, гасячи сигарету в попільничці.

– Звичайно, вам зараз важко копирсатися у власних почуттях, аналізувати їх чи робити якісь припущення щодо можливих змін вашого емоційного стану. Але з іншого боку, ви ж доросла людина і можете розібратися, подобається чи не подобається вам ця чи будь-яка інша жінка?

– Напевно, можу… Але не з нею. Вона для мене – загадка.

– Антоне, зрозумійте мене правильно. Випадки, коли серед моїх пацієнтів спалахують романи чи якісь інші тісні стосунки, звичайно, трапляються. І я не можу сказати, погано це чи добре. В одних ситуаціях такі стосунки значно підвищують ефективність загального лікування в групі, пришвидшують одужання, допомагають позбутися депресій та витягають людей із шкаралупи власних проблем. Але ж буває й по-іншому. Як показала практика, подібні стосунки не бувають довготривалими. Це по-перше. А по-друге, в окремих випадках такий розвиток стосунків усередині терапевтичної групи може значно погіршити загальну атмосферу колективу, а до того ж, нашкодити вашому правильному лікуванню. Не буду перенавантажувати вас медичними термінами, але скажу – я би не радив вам починати близькі стосунки в цій групі. Кажу це як ваш лікар. Хоча… І заборонити вам цього я не можу. Отже, вирішуйте самі, але будьте обережні, аби ще більше не травмувати Валерію. Вона зараз дуже вразлива. Можливо, вона бачить у вас свого рятівника, і навіть сама ця думка допоможе їй подолати депресію. А може так статися, що ваші стосунки не складуться з тих чи інших причин, і це вдарить по ній з іще більшою силою… Коротше кажучи, я вас попередив, а вже вам вирішувати самому, як бути далі… Вас підкинути додому?

– Ні, дякую, я сам доберуся. – Антон потиснув руку лікареві і вийшов з машини. Піднявши комір свого пальта, він рушив у напрямку автобусної зупинки. В голові проносилися уривки якихось думок, але ні за що конкретно він зачепитися не міг. Єдине бажання, що насправді тривожило його зараз, – швидше дістатися додому і забутися уві сні…

Справжня, люта, сніжна зима накинулася на Київ несподівано, раптово, зненацька, неначе хижак на свою жертву в нічній темряві, і за яких-небудь три години засипала все місто глибоким пухнастим снігом. Під ранок замети зросли до небачених розмірів і все навкруги перетворилося на білу мовчазну пустелю. Здавалося, зима вирішила нагадати людям, хто зараз головний в цьому місті. І захопила його в полон.

Валерія дивилася у вікно своєї квартири, як падав і падав сніг, як радісно кружляли в повітрі ці маленькі гарні передвісники її найулюбленішого з дитинства свята – Нового року. І, незважаючи на весь душевний морок і накопичений біль, її душа посміхалася від передчуття близької урочистої миті, коли всім без винятку віритиметься у щастя. Але Валерія, невідомо чому, одразу ж сама і блокувала це зростаюче бажання радіти. Вона силоміць стирала посмішку зі свого обличчя, вона змушувала себе страждати, вона нагадувала собі про цей страшний обов'язок – щосекунди пам'ятати про втрачене назавжди щастя. Іноді вона була згодна порадіти чомусь, відпустити свої давно тамовані почуття на волю, віддатися призабутим уже спокусам – сміху, веселощам, приємним емоціям. Але одразу ж сама змушувала себе схаменутися, злякано переводячи подих, і знову поринала в напівсон свого нескінченного горя.

Тепер, дивлячись у вікно на ці веселі сніжинки, що радісно кликали її вийти на вулицю і, як у дитинстві, впасти обличчям у неторканий сніг, вона знову потроху вчилася любити цей світ, що завдав їй стільки болю. Спершу ледь-ледь, обережно, спроквола вона вдивлялася крізь вікно в призабуте тепер і таке далеке щастя, що майоріло десь на обрії і, здавалося, було вже таким недосяжним. Але вона прагла знову відчути на губах смак першого снігу, що завжди віщував велику душевну радість. її нестримно тягнуло поділитися з кимось своїм таким малесеньким, щойно народженим, ще слабким і кволим щастям, їй кортіло розповісти про це бодай одній живій людській душі, котра ще здатна розділити з нею цю несподівану радість. І вона не мала права більше себе стримувати.

– Привіт, як ти? – спитала вона, коли в слухавці пролунало сумне антонове «алло».

– Це ти??! Привіт… – На тому кінці запала довга пауза.

– Не очікував, що я зателефоную?

– Чесно кажучи, не очікував. Навіть якось дивно, що ти першою озвалася до мене, – розгублено промовив Антон.

– Нічого дивного… Ти бачив, який сніг випав на вулиці за цю ніч?

– Ні, не бачив.

– Ти хоч іноді визираєш у вікно?