Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

Ось чому, коли на траверзі забовваніли скелі Сокотри, кожен зрадів, ніби побачив найдорожче в світі. Проте й цей острів скоро розтанув в імлі.

Вітер налітав несподівано. Де ще хвилину тому дзеркалилось тиховоддя, там пагорбилися хвилі. За високими, пінявими гребенями чорніли прірви, і «Витязь», простуючи перевальцем, щоразу провалювався між них аж до щогли.

Розстеливши на палубі брезент, кілька матросів фарбували суднове майно — шланги, протипожежні клинці, відра. А я, змінившись із ходової вахти, став осторонь і, закуривши цигарку, спостерігав, як оце зараз ви, за виром води.

— Немає нічого величнішого, — перевівши подих, мовив мій співрозмовник, — ніж штормовий океан. Нестримна, збурена колиска. Вона розгойдується від материка до материка. І суходіл, щоб протистояти натиску хвиль, шалено відкидає їх. Океан і в нас, людей, пробуджує сховані до пори до часу сили. Вбираємо його снагу, а ще — смуток. Бо, опинившись у відкритому морі, де день у день вода, — раптом доходимо висновку, тієї гіркої істини, яку виголосив мудрець: безсмертного немає, а довговічне стрічається рідко.

Не те, щоб я був скиглій — де там! Життєлюбства в мені хоч відбавляй. Одначе глянув я тоді на спінене безмежжя — ми щойно переплили Аденську затоку — і подумав: а й справді, час усе замулить. Й мої сліди зітре безжально… Лише він, батечко-океан, вічний.

Хлопці, фарбуючи корабельне збіжжя, раптом затягли пісню. Ну, та ви, мабуть, здогадуєтесь: була вона про море — оця, яку ми щойно слухали.

Я стояв із скорботною чайльдгарольдівською посмішкою в куточках уст і знічев'я досмоктував цигарку. Не знаю чому: може, тому, що тривалий час не бачив землі, чи взнаки далися нічні вахти, але на серці було тоскно, ніби гнітив тягар.

Такі хвилини нічого втішного не приносять.

«А пісня, — запитаєте ви, — хіба вона не звеселила душу?» Тим-то й ба, що ні. Слухаючи її, ще гостріше відчув біль за отчим краєм. Взагалі, якщо говорити про мої тодішні почування, то вони зводилися ось до чого: я помиливсь у виборі шляху, даремно подався в плавання. Бо ніякий з мене не моряк — моряки з іншого тіста. Ну, і так далі й тому подібна чортівня.

Про це мав необережність сказати вголос. При боцману.

— Ти що це панікуєш! — вигукнув Шумило. — А йди-но, хлопче, сюди!

Та я ніби не розчув — стояв незрушно, поглядаючи на воду. Тоді боцман підійшов сам.

Не стану оповідати про його обурення. Чоловік він крутий, і мені сповна перепало на горіхи. Щоправда, узяв він мене не криком, бо вдачі я впертої: коли помічу, що на мене починають гримати, — ще більше замикаюсь, роблюся несхитним. Це, видно, зрозумів Шумило. Степовик, до речі, з країв, куди ми зараз прямуємо, — він зметикував, як проникнути в душу. Заходився розповідати про себе: про те, як прийшов на флот та як дослужився до боцмана. А ще про пісню, оту, що співали матроси.

Я подумав: може, й справді відкинути зневіру, ще раз позмагатися з бурями?

Що ж, мені пощастило вийти переможцем, я не схитнувся — і ось уже четвертий десяток літ після того рейсу морячу.

— А вистояв, — на закінчення додав він, — завдяки моряцькій взаємовиручці. Це важливо—у скрутну хвилину відчути лікоть товариша».

Ночі — ніби й не було: до ранку простояли ми із незнайомим моряком на палубі. Небо починало світліти. Рясні, високі зорі блідли. Вони стрімголов падали й гасли, а туман нижчав і, припавши до води, утворив густу, молочну каламуть, через що річка здавалась широким, обмілілим бродом, по якому неквапно брьохає наш теплохід.

Де те Червоне море та неспокійний Індійський океан — за горами, долами. І все ж, вислухавши нічну сповідь, я думкою полинув у ті краї.

— Боцман Шумило… — мрійливо мовив моряк. — Заякорився блукач. На пенсії нині. Треба б відвідати старого, та час повертатися на службу.

Теплохід із моїм випадковим знайомим-моряком поплив униз, до Кременчука, а я, сповнений рішучості прославити юних кролівників, зійшов на невеликій пристані.

— Будете в Чигирині, — долинуло з палуби, — неодмінно знайдіть Федора Предтечу — з моїм колишнім боцманом вони побратими. Передайте і від мене уклін. Скажіть: на флоті його пам'ятають.

Переповідаючи нічну розмову на теплоході, я зумисне не згадав Предтечу, дарма що почув про нього неабищо. Тепер же, вірний колишній газетярській звичці розповідати лише про те, що знаєш і що взято з перших рук, хочу згадати про Федора Предтечу, як він запам'ятався мені особисто.

Отже, я вийшов на невеликій степовій пристані. До Чигирина звідти палицею кинути — якихось два десятки кілометрів. Тепер уже того причалу нема, як нема й сіл, де пролягли мої дороги: там розлилося рукотворне море… Повінь часу замулила минуле, і мені не пригадати всіх подробиць тодішньої кролячої епопеї. Пам'ятаю лише, що за кореспонденцію, якої я вчасно не зміг передати, одержав догану, а коли повернувся, редактор заборонив підписуватись псевдонімом.

— Годі! — наказав суворо. — З Небабами-Голопупенками, якими ви прикриваєте свої витівки, покінчено.

І мій Небаба з газетних сторінок зник. Сталося те пізніше. А зараз…

Відвідавши далекі села, я добрався нарешті до Чигирина. На Тясмині в пустих затоках гойдались припнуті човни. Коло одного з них — старе, розсохле корито! — порався сивобородий дідусь. Я поцікавивсь, чи не знає він часом, де живе Федір Сидорович.

— Федько?! — перепитав човняр. — А чого ж не знаю, — он, під Богдановою горою.

Чигирин, Богдан Хмельницький… Самою історією вкарбовані в серце степовиків їх імена: з ними ж бо пов'язане героїчне минуле. Та й ця гора, яку з трьох боків омивав повноводий Тясмин, була колись фортецею.

Хата Предтечі внизу, наче