Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

Коли розповідають про людей незвичної долі, чомусь і в зовнішності їх вишукують надзвичайне. «Обличчя його, мов висічене з граніту, приховувало якусь таїну». Або: «Той погляд тільки в тих, хто сам дивився смерті в очі».

Предтеча бував у пазурах смерті, коли за участь у революційних подіях на Чорномор'ї списали з міноносця і послали на фронт; і тоді, як на Вкраїні лютували гайдамаки, а він, матрос революції, з червоногвардійським загоном виступив проти посіпак. Усього було, життя його — дивовижне. А от зовні він непоказний: хлібороб із натрудженими руками та й тільки.

Предтеча запросив мене до хати.

Це була охайно прибрана, але тіснувата, схожа на корабельну каюту світлиця, вікна якої мрійливо дивилися на високу Богданову гору.

Стіл, етажерка з книгами. Над ліжком у дерев'яній рамі фотографії: кораблі й кораблики та ще фотознімки, на яких у тільнику й безкозирці молодий, веселий матрос. І погляд мій, крадькома кинутий на Предтечу, не знайшов між ним і моряком на тих фотографіях ніякої подібності.

Але то був він, Федір Сидорович. Був таким давно… А той, незабутній, далекий день (Індійський океан, Червоне море) сонячно висвітив його моряцьку, поетичну душу, увічнив ім'я.

Може, тому, що море схоже на буйнопілля, з давнини прагнули до нього степовики. З відвагою в серці, міцні та дужі, йшли вони в Азов та Одесу, щоб ступити на палубу корабля.

П'ятнадцятирічним хлопцем залишив батьківську хату і Федір Предтеча. За роком рік… Чверть століття проплавав під різними широтами. І був серед його мандрівних літ оцей, трагічний і безсмертний, день.

Так я почув від самого Федора Сидоровича те, про що розповідав на пароплаві випадковий попутник.

— Вихованець Шумила, кажете? — перепитав Предтеча. — Що ж, радісно знати, що нашому моряцькому роду нема переводу. Шумило сам був моїм учнем. Правда, плавав я з ним, уже коли залишив «Одесу». А вас, як я зрозумів, цікавить рейс «Одеси». Ну, тоді слухайте.

Було це навесні 1906 року. Відвідавши Константинополь та Олександрію, прямували ми в Бомбей.

Пароплав наш, дарма що вантажно-пасажирський, не пристосований для далекого плавання. Тісні каюти, спека. Навіть пасажири, хто жив на палубі, й ті скаржились на нестерпні умови. А що вже казати нам, матросам та кочегарам — мешканцям задушливого, металевого черева!

На «Одесі» працював я матросом. Зі мною в рейс пішов і Вася Гончаренко — мій браток по торговельному судну «Тигр».

Вася — одесит. У слобідці Романівка жила його мати, і ми, бувало, після плавання заходили до неї в гості. Вона умовляла сина не йти більше в море: останнім часом він нездужав, скаржився на серце. Та — куди дінешся? Щоб прогодувати стару і теж хвору матір, гроші треба було десь заробляти. На «Одесі» платили все-таки непогано.

Тремтіла-переливалася далина, марево клубочилось, як то буває в спекотному степу. Та що степ! Червоне море, по якому пливли, пашіло, мов черінь.

Пораючись на палубі, я помітив, як Василь, блідий і знесилений, вдруге намагався вийти з кочегарки. Але щоразу механік заганяв його назад, і він, сердега, так і не зміг перепочити.

А потім скоїлось лихо. Гончаренко напівживий піднявся на палубу і впав. Коли ми підійшли, то побачили, що Василь уже мертвий.

Смерть боляче різонула нас по серцю. Працювали ми тяжко, та праця наша не цінувалась.

— Ану, чого баньки витріщили, мерщій до роботи! — гримнув боцман, угледівши, як ми обступили мертвого товариша.

Капітан наказав розійтися з палуби.

Потім за морським звичаєм кочегара поховали. Тіло його зашили в парусину, до ніг прив'язали колосник — і спустили в море.

Ми довго стояли на кормі, засмучені, приголомшені нещастям.

«Таке може трапитися з кожним», — подумалось… І чужина, й це нерідне, задушливе море. Було так сумно, що хотілося плакати. Я згадав степ, матір. Згадав — і про свій біль виповів у вірші.

Раскинулось море широко…

Цей перший рядок народився сам по собі, коли я з хлопцями стояв на кормі і в зажурі дивився на море… А потім спустився в трюм, до себе в каюту. І до ранку не спав — переінакшуючи відому тоді пісню Щербини про Егейське море, складав вірша на смерть кочегара Василя Гончаренка.

Пісня моя пішла гуляти по світу.

Безсмертного немає, а довговічне стрічається рідко… Що ж, мудрець, можливо, й мав рацію. А тільки на світанку життя стрілося мені, Василю Гайовому, довговічне — незабутнє побачення з тим, хто склав безсмертну пісню. Невдовзі і я поєднав долю з морем…

— Да Гама? — здивувався Кукса, побачивши мене на палубі. — Ти ще й досі гризеш своїх дикунів?

— Догризаю.

Звідтоді, як Сашко пішов у радіорубку, сподіваючись на послання від Моніки, а потім кілька годин — уже й звечоріло — невідомо де тинявся, я в поті чола трудився над масками.

І таки вирізав. Одну повністю, другу майже закінчив.

Ці тихі екваторіальні води, серед яких один-однісінький білів наш «Садко» і десь далеко милий серцю степ. Переліски й косогори. Дніпрова сага. Пройдені дороги…

Усе так переплелося — минуле й нинішнє. Стало нерозривним, часткою мене самого.

Думи-спогади заполонили серце: мандрівка в Чигирин, зустріч із Предтечею, — аж поки й не вчувся голос Сашка.

— Ну, то що — до ранку сидітимеш на палубі? — поцікавивсь він.

— Скоро кінчу.

— Ні! — кинув Кукса. — Ходімо зараз.

— Куди?

— Побачиш сам…

У кают-компанії, де нас не так давно пісочили, ніде було стати — крім вахтових, зійшлися всі.

Моряки й науковці обговорювали зроблене, складали плани на майбутнє.

А в кінці вечора, коли все вирішили й уладнали, капітан велів матросам на хвилинку затриматись: він щось повинен сказати.

І сказав: