Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Підвівши очі від тарілки, він сказав:

— У вас багато гарних речей. Скільки ви заплатили за це чайне ситечко? Мабуть, чималі гроші!

Але з найбільшою втіхою розглядав він картину, яка висіла на протилежній стіні і яку сам він їм подарував.

— Я навіть уявлення не мав, що вона така гарна!— сказав він.

Вони встали й перейшли до вітальні, Джеймс ішов слідом за Айріні.

— Оце-то обід, нічого не скажеш,— промимрив він задоволено, дихаючи їй на плече,— і не важкий, і без французьких витребеньок. Удома мене таким не почастують. Я плачу куховарці шістдесят фунтів на рік, але такого обіду вона не годна зварити.

Досі він і слова не сказав про новий будинок, не згадав про нього й тоді, коли Сомс, під приводом нагальної справи, пішов нагору до кімнати, де зберігалися картини.

Джеймс залишився віч-на-віч із своєю невісткою. Його все ще гріло тепло вина й чудового лікеру. Він відчував до Айріні ніжну прихильність. Яка приваблива жінка: слухає вас, і видно, що все-все розуміє; розмовляючи, він пильно її роздивлявся — від черевичків бронзового кольору до хвилястого золота кіс. Вона вмостилася в кріслі стилю ампір, спираючись плечима на вершечок спинки, її гнучке, випростане, напру жене тіло вигиналося за кожним порухом, наче віддавалося обіймам коханця. Уста її усміхалися, очі напівзаплющились.

Може, відчувши небезпечну спокусливість її пози, чи, може, зосередившись на процесі травлення, Джеймс раптом замовк. Здається, він ще ніколи не лишався з Айріні сам на сам. Він дивився на неї, і його охоплювало дивне відчуття, наче перед ним з'явилося щось досі небачене й чуже.

Ну про що вона думає, відхилившись отак у кріслі?

І коли він заговорив, голос його звучав різко, наче його збудили з приємного сну.

— Що ви тут робите цілий день?— запитав він.— Ви ніколи чомусь не заходите до нас на Парк-лейн!

Айріні придумала якусь відмовку. Джеймс слухав, не дивлячись на неї. Йому не хотілося вірити, що вона умисно їх уникає,— тільки цього бракувало!

— Мабуть, у вас просто немає часу,— мовив він,— ви завжди з Джун. Вона вас використовує: ви ж, мабуть, скрізь супроводите її з нареченим та й інші послуги робите. Кажуть, тепер вона ніколи вдома не сидить; дядечкові Джоліону навряд чи це приємно, він і так самотній. Кажуть, вона за цим Босіні бігає хвостиком. Він сюди, певно, щодня заходить. Ну, а ви якої про нього думки? Чи він людина з характером? Мені здається, ні риба ні м'ясо. От побачите, він буде у неї на поводі.

Айріні спаленіла, і Джеймс поглянув на неї підозріливо.

— Боюся, у вас не зовсім правильне уявлення про містера Босіні,— мовила вона.

— Неправильне уявлення! Чому ж воно неправильне?— швидко заперечив Джеймс.— Зразу видно, що він з вільних художників. Кажуть, талановитий, але всі вони вважають себе талановитими. Проте ви знаєте його краще за мене,— додав він і знову глянув на неї підозріливо.

— Він проектує для Сомса будинок,— лагідно сказала вона, очевидно, бажаючи загладити гостроту розмови.

— Саме про це я й хотів поговорити,— провадив Джеймс.— Не розумію, навіщо Сомсові здався цей молодик. Чому він не звернеться до першорядного архітектора?

— А може, містер Босіні — першорядний архітектор?

Джеймс устав і, нахиливши голову, пройшовся по кімнаті.

— Атож,— мовив він,— ви, молодь, завжди одне за одним руку тягнете: вважаєте, що ви розумніші за всіх!

Високий, кощавий, він спинився перед нею, підняв палець і націлив його в груди Айріні, ніби виголошуючи обвинувальну промову проти її краси.

— Я вам ось що скажу: всі оті вільні художники, чи як вони там себе називають, то люди вкрай ненадійні; раджу вам якомога менше з ними знатися!

Айріні посміхнулася, і у вигині її уст був якийсь незрозумілий виклик. Від її шанобливості не лишилося й сліду. Груди хвилювалися, наче в них кипів таємний гнів, вона зняла руки з билець крісла і стулила кінчики пальців; її темні очі націлилися в Джеймса непроникливим поглядом.

Він похмуро втупився в підлогу.

— Коли хочете знати мою думку,— мовив він,—шкода, що у вас немає дитини: ви живете без клопотів, без турбот!

На обличчя Айріні зразу набігла хмара, і навіть Джеймс відчув, що все її тіло під м'яким шовком та мереживом напружилося й заклякло.

Помітивши, як подіяли на неї його слова, він сполохався, і, як більшість боязких людей, щоб піддати собі духу, зразу ж перейшов до звинувачень.

— Ви ж ніколи не виходите на люди. Чому б вам не поїхати з нами до Герлінгема? Та й сходити інколи в театр не завадило б. У вашому віці слід цікавитися життям. Адже ви жінка молода!

Її обличчя ще дужче затьмарилось, а Джеймс розгубився.

— Ну що ж, вам видніше,— мовив він,— ніхто мені нічого не розказує. Нехай Сомс сам за себе дбає. А якщо він не може за себе подбати, я йому нічим не допоможу — от і все...

Прикусивши вказівний палець, Джеймс підвів на невістку холодний гострий погляд.

І його очі зустрілися з пильним поглядом її очей, таких темних і глибоких, що він затнувся і на чолі його виступив

— Ну, мені пора,— сказав Джеймс по короткій мовчанці і за хвилину встав, наче трохи здивований, що його не просять залишитись. Він подав руку Айріні й дозволив провести себе до дверей і випустити на вулицю. Він обійдеться без кеба, він піде пішки, хай Айріні попрощається від його імені з Сомсом, а якщо вона схоче трохи розважитись, то, будь ласка,