Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Потім пошепки переказано команду обертатися; заклацали приклади рушниць, зарипіли вози обозу першого розряду, зарядних двоколок, і полк рушив, здавалося мені, на захід, прискореним маршем.

І цілу ніч, і наступний день, і страшенно важку другу ніч, і другий день, і третю добу - втікали ми з того Найдорфу, безперестанку плутаючись і міняючи напрямки в лісах, ярах, долинах, не зупиняючись більше, як на пів тодини - на обід, та через кожні півтори-дві години - на п'ять хвилин перепочивати.

Не спавши, погано, нашвидку, ївши, потомлені, вимучені вкрай, десь під кінець третьої доби зупинилися, нарешті, в якомусь покинутому німецькому селі й без команди, без дозволу, повитягались, мов повбивані, хто де стояв, хто де міг знайти собі якесь пристановище.

Була холодна, по-осінньому непривітна, мокра ніч, і я якимось чудом захопив із кількома телефоністами розкішне приміщення, ще недавно заселене дуже прозаїчними, як на чию вишукану думку, тваринами - звичайнісінький собі хлівчик, де ще не поприсихали й не повивітрювалися сліди перебування попередніх мешканців...

Тільки прокинувшись на ранок і розім'явши задубіле тіло, я усвідомив собі, як інколи й найбрудніший хлівець може здатися людині за розкішні покої. І справді, в хлівці, де ноги загрузали в кізяках по коліна, стояв невимовний сморід, усе моє умундирування було викачане в бруді, голова неймовірно боліла, в горлі першило, але насолода від глибокого спання була незрівняна.

Зате того самого дня мені сказали, що я дістану, перший у полку, першу бойову відзнаку - георгієвського хреста. Це був той пункт відпочинку, звідки я вже міг, притулившися вдень десь за тим самим хлівцем, і підклавши солдатську торбу, писати додому листа про війну.

Відпочивати на цьому першому пункті довго не довелося. Наступної вже ночі, коли своє нове приміщення ми встигли так-сяк провітрити й дістати трохи соломи, щоб постелити й почувати себе незгірше за попередніх мешканців, несподівано серед ночі полк було поставлено на ноги й ми вирушили вперед - куди, для чого, солдатові про це ніколи ніхто не вважав за потрібне говорити.

І почалася знову ходня - з переходами по шістдесят кілометрів за день, із короткими відпочинками на годину-дві серед ночі, з недоїданням, із нелюдською, безмежною, невимовною втомою, коли люди спали йдучи, плутали ногами, спотикалися, падали, але, гнані суворими окриками начальства, так само виснаженого, потомленого, як і ми, підводилися й машинально, як автомати, далі міряли неслухняними ногами просторінь.

Безнастанні переходи в найпротилежніших напрямках, на добрій відстані від ворожих позицій - бо до нас тільки інколи здалека долітали відгомоном вибухи артилерійського змагання, та ночами пригнічували дух червоні заграви далеких пожеж, - ці переходи тяглися з півтора тижні.

І здавалися вони за безглузді своєю непотрібністю, здавалося, що нас ізнову просто вишколюють, загартовують тими довгими переходами до поневіряння, як почали були привчати взагалі до похідного життя перед вирушенням на фронт, ганяючи тижнів три по Фінляндії.

Проте, і в цих походах, як ми пізніше довідалися, крилася певна військова стратегія; ми блукали по території, недавно звільненій німецьким віиськом; наше командування, за прикладом Найдорфу, знало, що трохи чи не в кожному залишеному на очищеній території мешканцеві ворог мав свого інформатора; понад полком, коли він, простягшися довгою гадюкою, маршував од ранку до вечера, вночі перекидаючись у зовсім протилежний бік і на ранок знову маршуючи, як зовсім інша, свіжа частина, - понад полком часто з'являлися німецькі аеропляни з чорними хрестами на крилах, робили кілька поворотів і, обсипані густим дощем недошкульних солдатських куль, спокійно собі поверталися до себе.

І всі наші поневіряння, виходить, були на те, щоби збити з пантелику ворота, показавши, яка сила-силенна війська безперестанку суне з різних напрямків, які невичерпані джерела резервів приготовлено на підмогу фронтові...

А щоб не датися в знаки інформаторам з-поміж цивільного населення, наказано було повивертати навиворіт наші малинові погони.

Отак блукаючи, інколи стикалися з ворожими роз'їздами, що свідчило про наближення до головних німецьких сил; інколи на цілу добу зупинялися через це, нашвидку окопувались, одстрілювалися, збігалися в атаки, втрачали багато людей; як тільки надходила ніч, одступали, позалишавши на поталу ворогові в окопах поодиноких стрільців - обдурювати цілу ніч німця безперестанною ритмічною стріляниною з рушниць.

Зупинилися, нарешті, і встряли в серйозне діло перед Августовом.

Це вже була середина вересня, осінь давала себе в знаки - було холодно, мокро, непривітно і брудно. З харчуванням дедалі гіршало: чи комунікація була неналагоджена, чи одвічне інтендантське головотяпство тому було причиною, але ми систематично в цих походах і переходах голодували, бо годі було сподіватися на поживу в порожніх, поруйнованих, покиданих мирним населенням, селах.

І дарма, що колишній "дядька", тепер уже унтер, Уткін правив трохи не за головного інтенданта полку - він літав із невеличким загоном далеко навколо лінії руху полку й "заготовляв" худобу на поживу полкові, але ті його заготівлі найближчий, конкретний наслідок мали тільки той, що Уткін - це ми всі добре знали - дуже швидко став багатою людиною, на коротких відпочинках днями й ночами грав у двадцять одно з такими самими заготовцями, як він, і мав уже кілька тисяч карбованців.

Перед Августовом наші роти змінили якусь натомлену й добре поскубану військову частину з сибіряків, а команда зв'язку, тулячись коло штабу, оселилась за пригорбком у подвір'ї закинутого, колись дбайливими господарями, хутора, вже досить понівеченого попередніми постояльцями.

Житлові кімнати тут, розуміється, посів штаб і заселили офіцери та полковий батюшка (ох, і батюшку ж послав нам Господь! Його пронизливі матюки були вдесятеро соковитіші за вишукані, семиповерхові викрутаси самого унтера Уткіна...); роти залягли недалеко в окопах, а нам припала повіточка - справжній