Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

Вже сон­це ско­ти­лось ни­зенько над сте­пи й ки­ну­ло ко­сим промінням на мо­ре. Імла на морі щез­ла. Сон­це об­зо­ло­ти­ло легкі вер­шеч­ки хвильки. Повітря на морі ста­ло чис­те, про­зо­ре. Легкі, дрібні хвильки гну­лись на морі й од­би­ва­ли світ сон­ця лис­ню­чи­ми зо­ло­ти­ми обідка­ми. Скелі сто­яли в тіні й чорніли, не­на­че старі руїни па­лаців. Над ни­ми ви­ла­ся гірлян­да з акації, не­на­че зе­ле­ний кар­низ над руїна­ми, про­ни­за­ний зо­ло­тим промінням. Вечірня ти­ша за­па­ну­ва­ла на ске­лях, на морі, на про­зо­ро­му небі. Усі сиділи в павільйоні й спо­чи­ва­ли, див­ля­чись на чу­до­вий виг­ляд на мо­ре, на ви­сокі щог­ли на ко­раб­лях, на да­ле­ку дов­гу смуж­ку бе­ре­га за Пе­ре­сип­пю, що десь ніби то­ну­ла в морі й зни­ка­ла в імлі, як низ­ка фан­тас­тич­них мрій в душі.

- Ой, гар­но ж тут сидіть! - гук­ну­ла Хрис­ти­на. - Я на цьому павільйоні так і поп­ли­ла б мо­рем і пли­ла б хоч на край світу.

- І нічо­го не ро­би­ла, та все б пли­ла та пли­ла б; - ска­зав насмішку­ва­то Се­лаб­рос.

- А що ж я ро­би­ла б, ко­ли ро­бо­ти не маю? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Саня ти­хенько роз­мов­ля­ла з Ко­маш­ком за ви­чи­тані не­дав­но пог­ля­ди, а Му­раш­ко­ва су­му­ва­ла, див­ля­чись на сво­го Арис­ти­да, кот­ро­му Бо­ро­давкіна щось товк­ма­чи­ла. Во­на вга­ду­ва­ла, що Са­ня по­го­ди­лась з Ко­маш­ком, що во­на знай­шла собі рівню по ро­зу­му й по душі.

«А чи рівня ж мені Се­лаб­рос? Го­во­ре він якось зви­со­ка. Усе ви­сокі ідеї в йо­го го­лові, але… в йо­го роз­мові ви­хо­пи­лась та­ка річ… що усі засміялись. Але не мо­же бу­ти, щоб він го­во­рив на вітер за ви­сокі прин­ци­пи з та­ким за­па­лом, з та­кою зав­зятістю, навіть за­пеклістю, - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва. - А йо­го сер­це! а йо­го ко­хан­ня! Яке пал­ке ко­хан­ня! Які сло­ва палкі, ска­жені! сло­ва по­етичні, чарівні, як за­ма­ню­ючий го­лос си­ре­ни! Нев­же в йо­го ті ви­сокі ідеї ті пог­ля­ди - тільки вітер, що не­на­ро­ком і рап­том вве­чері схо­питься з мо­ря та й зни­кає в сте­пах? Ні! він чванько, тро­хи гор­до­ви­тий, як наші гре­ки, це прав­да… Але нев­же він лег­ко­дум­ний? Не хо­чу, не мо­жу цьому йня­ти віри. Ой ні! ні! Сер­це моє го­во­ре: ні! сто раз ні!»

А ме­лодія ор­кест­ру ли­ла­ся за ме­лодією. Гук ор­кест­ру роз­ля­гав­ся по те­расі, роз­ля­гав­ся по морі, і ве­селі Штра­усові ме­лодії ніби зли­ва­лись з світом вечірнього сон­ця, з ти­хим ше­лес­том морської хвилі. Зли­ва­лись з ти­ми ме­лодіями й тихі ра­дощі сер­ця, ко­хан­ня в мо­ло­дих ду­шах. Ме­лодії во­ру­ши­ли в ду­шах со­лодкі мрії, зво­ру­шу­ва­ли сер­це. Вже прип­лив дру­гий па­ро­ход, і публіка вдру­ге ніби хви­лею по­ли­лась на те­ра­су. А в павільйоні вся ком­панія все сиділа, не­на­че при­таїлась з своїми ду­ма­ми. Сон­це впа­ло десь в сте­пу. Впа­ла про­зо­ра імла на мо­ре.

- Час до­до­му! - ска­зав Се­лаб­рос.

- Час до­до­му, ма­дам Бо­ро­давкіна! там діти, надісь, пла­чуть! - обізва­лась Хрис­ти­на.

Бородавкіна аж те­пер зга­да­ла за дітей і крик­ну­ла:

- Ой бо­же мій, як же я за­гу­ля­лась!

Вона об­ве­ла очи­ма ком­панію: її чо­ловіка не бу­ло.

- Де ж це дівся мій Сергій Сте­па­но­вич? - про­мо­ви­ла зди­во­ва­на Бо­ро­давкіна й плес­ну­ла в до­лоні.

- Мабуть, в мо­ре стриб­нув, хо­ва­ючись од своєї Пе­не­ло­пи, - ска­зав Се­лаб­рос.

- А мо­же, крізь зем­лю пішов, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Ой ли­шеч­ко мені! Що ж це я бу­ду чи­нить? - забідка­лась Бо­ро­давкіна.

- Що ж ро­бить? ло­вить чо­ловіка, мо­же, десь в Акер­мані, а мо­же, і в Ізмаїлі, - ска­зав Се­лаб­рос.

Настав вечір, нас­тав час вечірнього чаю. В цей час Бо­ро­давкіна сли­вень щод­ня по­чи­на­ла гриз­ти го­ло­ву своєму чо­ловікові. І, ма­буть, тим во­на й те­пер зга­да­ла за сво­го Сергія Сте­па­но­ви­ча. Во­на вис­ко­чи­ла з павільйо­ну й мерщій побігла по те­расі шу­кать Бо­ро­давкіна. Хрис­ти­на й собі по­ди­ба­ла за нею й шу­ка­ла бра­та поміж публікою. Ки­ну­лись навз­догінці й усі па­ничі, шу­ка­ли йо­го по всій те­расі, але йо­го нігде не бу­ло вид­но. Па­ро­ход був на­по­го­тові од­ча­лю­ва­ти. Усім за­ба­жа­лось хутчій плис­ти на­зад до Оде­са па­ро­хо­дом.

- Та не шу­кай­те сво­го чо­ловіка, бо вже йо­го не знай­де­те, - ска­зав Се­лаб­рос до Бо­ро­давкіної.

- Поїду й я з ва­ми на да­чу, на­куп­лю харчі та по­ве­зу дітям, - про­мо­ви­ла Хрис­ти­на до Бо­ро­давкіної.

Бородавкіна оха­ла, бідка­лась, од­на­че пішла на па­ро­ход і не­за­ба­ром за­бу­ла за сво­го Сергія, а пе­ре­го­дя заспіва­ла но­вий ро­манс Се­лаб­ро­сові: «Гля­жу я без­молв­но на чер­ную шаль…».

Бородавкіна спер­лась на па­ра­пет па­ро­хо­да біля са­мо­го Се­лаб­ро­са й співа­ла, ско­са пог­ля­да­ючи на йо­го очі. Кар­ти­на ніби по­ма­леньку од­хо­дя­чо­го од па­ро­хо­да тем­но­го ске­лис­то­го бе­ре­га, виг­ляд на мо­ре - усе вик­ли­ка­ло в душі по­езію, пісню. Не­бо над сте­пом чер­воніло, як жар. Ти­ха во­да ко­ло бе­регів Ма­ло­го Фон­та­ну лисніла ши­ро­ким ро­же­вим пле­сом, не­на­че горіла, а в то­му ро­же­во­му вогні не­на­че то­ну­ли чорні скелі, роз­ки­дані в воді ко­ло бе­регів. На да­ле­ко­му морі поліг си­зий про­зо­рий ту­ман. Тихі ме­лодії ор­кест­ру роз­ля­га­лись над мо­рем, лу­на­ли десь в ске­лях. Не од­на Бо­ро­давкіна ви­ли­ва­ла свою ду­шу піснею. Пісня без слів та по­езія лу­на­ла в душі в Ко­маш­ка, лу­на­ла ко­хан­ням в душі в Се­лаб­ро­са; горіло сер­це і в Му­раш­ко­вої…

- Ніколи не за­бу­ду я цього Ма­ло­го Фон­та­ну в вечірній ро­жевій імлі, при згу­ках ме­лодій Штра­уса та Мо­цар­та, - ше­потів Ко­маш­ко, на­хи­ля­ючи го­ло­ву до Сані.

А Са­ня пог­ля­да­ла на мальовни­чий бе­рег, пог­ля­да­ла на Ко­маш­ка, прис­лу­ха­лась до ме­лодій, і важкі ду­ми ви­ли­ся в її мо­лодій ру­сявій го­ловці. «Чи бу­ду я довіку зга­ду­ва­ти ці місця, цей ве­се­лий день? Чи щас­ли­ву до­лю, чи, мо­же, не­до­лю стріла я в цьому по­етич­но­му місці, на бе­резі Чор­но­го мо­ря?» - не­на­че пи­та­ла во­на в мо­ря та в скель. А скелі мов­ча­ли й вкри­ва­лись імлою, а мо­ре чер­воніло й то­ну­ло в да­лечі.

Саня схи­ли­ла го­лов­ку на па­ра­пет па­ро­хо­да.

- За що ви ду­маєте? Чо­го ви за­ду­ма­лись? - спи­тав в неї Ко­маш­ко.

- За свою до­лю. Є мені за що ду­ма­ти. Ви зав­да­ли мені сьогодні за­гад­ку, і я не знаю, як її од­га­дать, - ска­за­ла Са­ня.

- Чи в спри­я­ючо­му мені нап­рям­ку, чи, мо­же, в несп­ри­я­ючо­му од­га­даєте ви ту за­гад­ку? - спи­тав в неї Ко­маш­ко.

Саня за­мовк­ла, за­ди­ви­лась на мо­ре. Во­на прикміти­ла, що ве­селість в неї десь ще­зає, роз­тає, як віск на вогні, і що якісь важкі ду­ми на­по­ля­га­ють на неї, як хма­ри ча­сом нес­подіва­но на­со­ву­ються на чис­те про­зо­ре не­бо в яс­ний по­го­жий день.

VI

За Ма­лим та Се­реднім Фон­та­ном по­над Чор­ним мо­рем на південь тяг­неться пе­редмістя Оде­са,