Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

В цьому місці бе­рег мо­ря йде кру­ти­ми, ви­со­ки­ми кру­ча­ми. Скелі, роз­ки­дані ку­па­ми по­над бе­ре­гом під кру­ча­ми, да­ле­ко роз­си­па­ються в морі. Над ви­со­кою стрімкою кру­чею стоїть ви­со­ка баш­та морської ліхтарні. Не­да­ле­ко од неї біліє мо­нас­тир; ко­ло мо­нас­ти­ря зе­леніє вигін, суспіль за­сад­же­ний обрідно акаціями, не­на­че здо­ро­вий парк. Про­ти мо­нас­ти­ря стоїть мо­нас­тирська гос­ти­ни­ця, а од неї в вузьку до­лин­ку йде ву­лич­ка, обс­тав­ле­на не­ве­лич­ки­ми дом­ка­ми, не­ве­лич­ки­ми крам­ни­ця­ми, котрі не­на­че виг­ля­да­ють з зе­ле­них аб­ри­ко­со­вих садків.

На Ве­ли­кий Фон­тан хо­дять од Оде­са поїзди ву­зенької залізної до­ро­ги, що в'ється поміж вілла­ми, ху­то­ра­ми та сад­ка­ми до са­мо­го мо­нас­ти­ря.

На Ве­ли­ко­му Фон­тані най­луч­че ку­пан­ня в морі. Сю­ди, дру­го­го дня після гу­лян­ки на Ма­ло­му Фон­тані, пе­реїха­ла з Оде­са й ста­ла в мо­нас­тирській гос­ти­ниці Раїса Ми­хай­лівна Нав­роцька, Са­ни­на ма­чу­ха, з своєю доч­кою Ма­нею та з па­сер­би­цею Са­нею. Вкупі з ни­ми приїха­ла й Му­раш­ко­ва.

Сонце ста­ло на вечірньому прузі. Ши­ро­ка тінь од гос­ти­ниці впа­ла на зе­ле­ну тра­ву. Під стіною гос­ти­ниці сто­яв на столі са­мо­вар. Ко­ло сто­лу сидів ста­рий Ха­ри­тон Ки­ри­ло­вич Нав­роцький. Він приїхав з Ки­ши­не­ва одвіда­ти свою сім'ю. Про­ти йо­го сиділа йо­го жінка Раїса Ми­хай­лівна. В гос­ти­ниці бу­ло душ­но, Нав­роцькі вий­шли пи­ти чай в парк, на свіже повітря. Нав­роцький ски­нув кар­ту­за й об­тер піт на лобі хус­точ­кою. На низько обст­ри­женій йо­го го­лові вже по­де­ку­ди бли­ща­ла си­ви­на. Пов­не круг­ле ли­це бу­ло бліду­ва­те. Карі ве­ликі очі бу­ли якось бай­дужні, флег­ма­тичні. Раїса Ми­хай­лівна, дру­га жінка Нав­роцько­го, бу­ла ба­га­то мо­лод­ша за чо­ловіка. Темні блис­кучі очі, чорні рівні бро­ви, ви­разні бліді вип­нуті ус­та ще й те­пер на­тя­ка­ли, що во­на ко­лись зза­мо­ло­ду бу­ла ду­же гар­на з ли­ця. Ще як во­на бу­ла ма­лою, ма­ти не да­ва­ла їй їсти м'яса, го­ду­ва­ла мо­лоч­ком, па­ля­нич­ка­ми та кон­ди­терськи­ми су­хар­ця­ми, щоб з неї вий­шла ду­же делікат­на то­ненька пан­на, з тон­кою талією. Ви­пе­ще­на ма­мою, Раїса ви­рос­ла делікат­на, то­ненька, як оче­ре­ти­на, але за­те ма­ла ма­ло крові, завж­ди сла­бу­ва­ла на нер­ви, ста­ла ве­ред­ли­ва, нер­воз­на, оп­риш­ку­ва­та, навіть зла. Тиж­ня­ми во­на ле­жа­ла в своїй спо­чи­вальні, сла­бу­ючи на нер­ви. Тоді ніко­му в домі не мож­на бу­ло гурк­ну­ти две­ри­ма, го­лос­но го­во­рить, навіть чов­гать чобітьми. Док­то­ри по­си­ла­ли її сли­ве що­ро­ку ку­па­тись в морі.

Переїзд з Оде­са на Ве­ли­кий Фон­тан вто­мив Раїсу Ми­хай­лівну. Во­на ста­ла розт­ри­во­же­на, ве­ред­ли­ва й раз у раз чо­гось чеп­ля­лась до чо­ловіка.

- Вчора Са­ня, не пи­та­ючись в ме­не, по­летіла на гу­лян­ку, про­гу­ля­ла цілісінький день і вер­ну­лась тро­хи не опівночі, - по­ча­ла Нав­роцька.

- Гм! - мурк­нув флег­ма­тич­но мля­вий Нав­роцький, сьорба­ючи чай.

- А Сані ніко­ли й сло­ва не ска­жеш! Во­на ме­не не слу­хає.

- Гм, угу! - мук­нув знов Нав­роцький. Це був знак, що йо­му не хо­четься базікать.

- Чого ти му­каєш? Хіба в те­бе язи­ка не­ма? Впи­ни ли­шень свою доч­ку, бо во­на за­то­го зба­вить і мою Ма­ню, - ска­за­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.

- Хіба Са­ня ма­ленька, щоб я її впи­няв, - на­си­лу од­ка­зав Нав­роцький.

- Хоч і не ма­ленька, але во­на ще дівчи­на. Хіба ти не знаєш, яка во­на на вда­чу?

- Гм… Яка ж в неї вда­ча? - спи­тав зне­хо­тя Нав­роцький.

- Забісована вда­ча! Во­на ро­бе, що схо­че, хо­де, ку­ди хо­че; ме­не не слу­хає.

- Тебе ча­сом то й не варт слу­ха­ти, - одрізав Нав­роцький. - Ти час­то ве­ре­дуєш.

- О, бач! я так і ка­жу! В те­бе я все вин­на. А хто ж бу­де її до­во­ди­ти до пут­тя, ко­ли в неї батько, як з клоч­чя батіг? Ти її роз­пес­тив, роз­пус­тив. Бігає, десь завж­ди гу­ляє, до церк­ви зо мною не хо­де, - ска­за­ла з злістю Раїса Ми­хай­лівна. - От ви­ко­хав доч­ку! Но­ситься з яки­мись вче­ни­ми книж­ка­ми, бігає ку­дись. На­що це зда­ло­ся панні? - тяг­ла далі Раїса Ми­хай­лівна.

- Доволі вже з нас то­го ли­цемірства, - мук­нув Нав­роцький.

- Якого ли­цемірства? Чо­го ти своїй Сані все по­ту­раєш? Га? Що з неї вий­де? Ти хо­чеш, щоб во­на на ши­бе­ниці по­вис­ла? Ме­не не слу­хає, стар­ших не по­ва­жає, - вже сер­ди­то го­во­ри­ла Нав­роцька.

- Часом і стар­ших не вар­то по­ва­жа­ти, - обізвав­ся Нав­роцький. - І старші бу­ва­ють усякі.

- Добрі ідеї про­повідуєш. Доб­ре, що моя Ма­ня не чує. І сам го­во­риш не­потрібні сло­ва, і доч­ку свою з пан­те­ли­ку зби­ваєш, - ска­за­ла докірли­во Раїса Ми­хай­лівна.

- Та ми ж до­ма: мо­же­мо, здається, зня­ти маш­ка­ру з ли­ця, кот­ру надіваємо при лю­дях та пе­ред на­чальством, - про­мо­вив Нав­роцький.

- Знімай вже ти, ко­ли вбрав­ся в маш­ка­ру. Я завсіди ход­жу без маш­ка­ри. Про на­чальство го­во­ри, та й міру знай. Он си­диш та й си­диш то­ва­ри­шем предсіда­те­ля. І бог зна, ко­ли бу­деш предсіда­те­лем. Частіше надівай маш­ка­ру на ли­це, ко­ли вже тобі при­па­ла охо­та ча­са­ми ски­да­ти її.

- Не бу­ду ніко­ли предсіда­те­лем; з Пе­тер­бур­га приш­лють ко­гось іншо­го, яко­гось дур­но­го арис­ток­ра­та, бо місце ла­се. От і цей їздить ціле літо за гра­ни­цею, а я тяг­ну сам яр­мо, як той віл, - ска­зав Нав­роцький.

- То тяг­ни мовч­ки при­най­мні та не го­во­ри цього при лю­дях та при дітях. Он ви­ко­хав доч­ку! Но­ситься з яки­мись вче­ни­ми книж­ка­ми, бігає ку­дись. На­що це зда­ло­ся панні?

- Гм… гм… - за­му­кав знов Нав­роцький.

- Я бо­юся за свою Ма­ню. Ти та­ки при­пи­ни свою доч­ку, - ска­за­ла Нав­роцька.

- Гм… По­чи­наєш спо­чат­ку.

З ґанку вий­шла Ма­ня, доч­ка Нав­роцько­го та Раїси Ми­хай­лівни, й пе­ре­би­ла їм роз­мо­ву.

Навроцька за­мовк­ла. Ма­ня бу­ла здо­ро­ва, пов­на, рум'яна, але неп­ро­вор­на і та­ке не­по­вер­тай­ло, як і її батько. Си­дя­чи завсіди в хаті ко­ло ма­тері, не­на­че кур­ча під кри­ла­ми в квоч­ки, во­на за­рані фізич­но роз­ви­ла­ся й ста­ла си­та, навіть глад­ка.

Маня сіла ко­ло ма­тері ду­же бли­зенько. Пов­не тіло аж виліза­ло та ви­пи­ха­лось з-під сукні на шиї, з-під тісних ру­кавів на ру­ках.

- Чом оце Са­ня не йде пи­ти чаю? - спи­та­ла в доч­ки Нав­роцька.

- Не знаю; во­на побігла в но­мер до Му­раш­ко­вої, - обізва­лась Ма­ня.

- О ба! Побігла, ні в ко­го не спи­тав­ши, - ска­за­ла з злістю Нав­роцька.

- Угу, гм, ге! - мим­рив ста­рий, за­пи­ха­ючи па­ля­ни­цю в рот.

- Ти, Ма­ню, не вва­жай на Са­ню, ніко­ли не слу­хай її, бо во­на те­бе не до­ве­де до доб­ра, - бу­боніла Нав­роцька.

- Я, ма­мо, тільки вас і та­та слу­хаю і більше ніко­го, - ска­за­ла Ма­ня.

- І доб­ре, доч­ко, ро­биш, - обізва­лась Нав­роцька.

- Ого! - про­мо­вив Нав­роцький, вки­нув­ши в рот пів-су­ха­ря.

В той час по до­розі до мо­нас­ти­ря йшов Дмит­ро Ва­сильович Фе­сен­ко. Тінь од шов­ко­во­го сіро­го зон­ти­ка вкри­ва­ла йо­го ши­рокі плечі й пе­ре­ли­ва­лась делікат­ни­ми сутінка­ми на йо­го рум'яних що­ках, на біло-жовтій одежі з шов­ко­вої че­сучі.

Маня вгляділа йо­го й про­мо­ви­ла не­са­мохіть:

- Яка гар­на пос­тать!

- Маню! так не ли­чить