Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

— Слова отрута, з них починається всяке зло.

— У такому разі, треба мовчати?

— Навіщо мовчати? Є про що говорити й без нападок. Допомагати треба, а не заважати. Держава, дорогий, це тисячі турбот і клопотів, тут у своєму домі не можеш навести належного порядку, а це стільки світу. І ось починає якийсь коверзувати: і це не так, і те не так, ото диво! Авжеж, не так. Було б справді диво, якби всі були задоволені: адже стільки людей, і кожне тягне у свій бік. Гадаєш, легко тим, хто править державою?

— Хіба не легко?

— Ні. А ти — на них! Бо це, бачиш, легко. А якщо б, скажімо, хтось прийшов до тебе додому й почав тобі казати, що в тебе все погано. Що б ти йому зробив? Розсердився б і викинув геть. І мав би право.

— Це інша річ. Моє нікого не стосується.

— Отож, інша річ, бо твоє. Ти кажеш: твоє нікого не стосується. Стосується. У цьому ти помиляєшся. З людьми живеш, не треба їм іти наперекір.

— А чим я йду наперекір?

— Ось нападаєш. Через що? Кожен подумає: бо одружився з православною.

— Хіба це гріх, бога ради!

— Її батько був проти держави.

— Якщо був проти держави, то заплатив за це головою. Але я його навіть ніколи не бачив. З дружиною про нього ані словом не перемовився.

— Якщо не обманюєш, тоді твоя дружина криється перед тобою. Бо батька так легко не забувають.

— Ех, їй-богу, якби я вчора помер, то й не знав би своєї вини.

— Не був би ти винний, якби не ображав людей. Кожен мусить пошукати частку вини й у себе.

— У такому разі, я буду винний до кінця своїх днів. Того покійника я ж не можу прибрати, мовби його й не було. Чи, може, мені розлучитися з дружиною, яку я люблю?

— Ніхто від тебе не вимагає цього. Але людина із щербинкою повинна стежити за тим, що вона робить. Тим більше, коли не сама. Чому інші повинні страждати через твою дурість?

— Ви мене заради цього й кликали?

— Ні. Кликав тебе заради вірша. А це вже принагідно, до слова пришилося, і воно не завадить ні мені, ні тобі. Людина здається іншою, доки її не бачиш і не порозмовляєш з нею сам на сам, без свідків. Я думав, що ти небезпечніший.

«І я те саме про вас», — мало не сказав я, настільки голос у нього був тихий і м'який.

Що ж у цьому чоловікові може бути таке небезпечне?

На вулиці мене зустрів Махмут Неретляк, ніби випадково нагодився. Та я знаю, що він чекав. Дивився на мене спідлоба, вивчаючи мій настрій і вираз обличчя, намагаючись угадати, що було в коменданта Авд-аги. Я мовчав, ніби чимось занепокоєний.

— Чого тебе кликав? — запитав він мене мовби між іншим, вдаючи, ніби питає для годиться.

Я зупинився й похмуро глянув на нього.

— Кликав мене через тебе. Питав, про що ти розмовляв з тим розбійником.

— З яким розбійником?

— Тепер уже ніби й не знаєш. А з тим, за якого будемо відповідати і ти, і я. З Бечиром Тоскою. А мені ще й казав, щоб нікому нічого не розповідати. Тепер звинуватять нас, що ми шпигуни Бечира Тоски.

Я хотів заплатити йому його ж монетою і вділити краплю того страху, який я відчув перед дверима Авд-аги.

Але я відразу й розкаявся в своєму грубому жарті.

Махмут дивився на мене ошелешено, мов задихався.

— Я розповів йому те, що було, — сказав він злякано.

— А навіщо було розповідати?

— Гм, адже Авд-ага мене й послав у село, щоб я вивідав що-небудь про Бечира Тоску. Тож який я шпигун Тоски, Ахмете-брате!

От тобі й на! Я правлю жарти, аж тут гидка правда на світ божий вилазить. Оце тобі ліси горять, оце тобі ходімо селянам молитви переписувати!

— Так ти в дурні мене пошив, Махмуте? А я, мов той йолоп, плетуся за ним, за товариша йому в його брудній справі!

— Я хотів тобі сказати, але що розкрию рота, так і проковтну — незручно було. А йти мусив, він не питає, чи хочу, тільки: йди! Погодься, каже, тебе ніхто не запідозрить у цьому ділі.

— Він мав рацію, навіть я не запідозрив.

— То як він тепер може звинувачувати мене, що я шпигун Бечира Тоски?

— Боїшся коменданта Авд-аги?

— Спробуй не боятися.

— Він бив тебе раніше?

— Авд-ага нікого не б'є.

— А що ж він робить?

— Убиває.

Тепер і я почав хапати повітря ротом, наче викинута на берег риба.

Махмут умивався з джерела, остуджував руки, довго пив воду з долоні, приходив до тями. І мені, їй-богу, треба було підставити голову під струмінь холодної води, щоб отямитися.

Ось вона, таємниця Авд-аги, що через неї люди мовчать і відмахуються рукою. А я, вражений його благородством і розумінням, декламував йому свій нікчемний вірш про те, що всі люди однакові, всі недосконалі і що нема різниці між ним та іншими.

Чому ж прислужився мій вірш? Тому, щоб якийсь кат заховався за нього. А робить він це заради своєї окривавленої душі, беручи в свідки та захисники пришелепуватого поета Ахмета Шáба!

А може, тут є й дещо інше, може, мій вірш підтверджує його думку, що досконалі люди є тільки в могилі. А доки живуть — вони злочинці.

Ех, вірше мій невдатний!

Сором і каяття не давали мені сердитися на Махмута Неретляка. Він учинив погане діло, бо його примусили, а я — з власної волі.

І ось, зачепившись за коменданта Авд-агу, я почав розмірковувати про те, чого ніхто не домислив до кінця і чого ніхто, як тільки дійде зрілого віку, не викидає з думки: що таке життя? Що воно діється з нами, у що ми встряваємо з власної волі, а в що — поза власною волею, що залежить від нас і які наші можливості. Я не майстер роздумувати, більше люблю саме життя, ніж думати про нього, але скільки я не мізкував, то все виходить, що багато речей робиться незалежно від нас, без нашого наміру. Випадковість визначає мій життєвий шлях і мою долю, і найчастіше я буваю поставлений перед доконаним фактом, мене кидає в якусь одну з можливих колій, в іншу мене турляє ще інша випадковість. Не вірю, що мій шлях, яким я маю пройти, десь визначений наперед, бо не вірю в упорядкованість цього світу. Ми не вирішуємо, а опиняємося серед тих